Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (10)
[1] [2] [3] [4]Він висунув потаємну шухляду й увімкнув усі фонограми та приховані камери. «Цю сцену ми збережемо для нащадків. Ну, де ж ти, Мандрівче?» Від збудження він спітнів, його пройняв дрож; щоб заспокоїтися, він вкинув до рота кілька ягід, пожував, заплющив очі й почав рахувати. Коли він дорахував до семисот, двері розчинилися, і, відсторонивши референта, до кабінету зайшов цей здоровань, цей холодний жартівник, ця надія Творців. Його ненавиділи і обожнювали, він щосекунди висів на павутинці і ніколи не падав. Худий, сутулий, з круглими зеленими очима, з великими відстовбурченими вухами, у своїй одвічній безглуздій куртці до колін, лисий, мов лікоть, чарівник, вершитель, пожирач мільярдів… Прокурор підвівся йому назустріч. З цією людиною не треба було прикидатися і говорити вимучені слова.
— Вітаю, Мандрівче, — сказав прокурор. — Прийшов похвастати?
— Чим? — сказав Мандрівець, провалюючись у відоме всім крісло і недоладно задираючи коліна. — Масаракш! Щоразу забуваю про цей чортів пристрій. Коли ти припиниш знущатися з відвідувачів?
— Відвідувач мусить почуватися незручно, — сказав прокурор. — Відвідувач мусить бути смішним, бо інакше яке мені від нього задоволення? От я зараз дивлюся на тебе, і мені весело.
— Авжеж, я знаю, ти весела людина, — сказав Мандрівець. — Але надто вже невибагливий у тебе гумор… Між іншим, ти можеш сісти.
Прокурор аж в оцю мить виявив, що продовжує стояти. Як завжди, Мандрівець швидко зрівняв рахунок. Прокурор всівся зручніше і сьорбнув цілющої гидоти.
— Отже? — сказав він.
Мандрівець негайно перейшов до справи.
— У тебе в пазурах, — діловито сказав він, — людина, яка мені потрібна. Такий собі Мак Сим. Ти закатав його на перевиховання, пам’ятаєш?
— Ні, — сказав прокурор щиро. Він відчув певне розчарування. — А коли я його запроторив? У якій справі?
— Нещодавно. У справі про підривання башти.
— А, пам’ятаю… То й що?
— Все, — сказав Мандрівець. — Він мені потрібний.
— Зачекай, — сказав прокурор з досадою. — Процес вів не я, не можу ж я пам’ятати кожного засудженого.
— А я вважав, що це все твої люди.
— Там був тільки один мій, решта — справжні… Як, ти кажеш, його звати?
— Мак Сим.
— Мак Сим… — повторив прокурор. — А! Цей гірський шпигун… Пам’ятаю. Там з ним сталася якась дивна історія — його розстріляли, і невдало.
— Так, здається.
— Силач якийсь незвичайний… Так, мені щось доповідали… А навіщо він тобі знадобився?
— Це мутант, — сказав Мандрівець. — У нього цікаві ментограми, і він мені потрібний для роботи.
— Розкриватимеш його?
— Можливо. Мої люди запримітили його давно, коли його ще використовували у спеціальній студії, але пізніше він утік…
Прокурор, відчуваючи дуже сильне розчарування, набив рот ягодами.
— Гаразд, — сказав він. — Ну, як твої справи?
— Як завжди, чудово, — відповів Мандрівець. — Твої, я чув, також. Підкопався-таки під Смикунця. Поздоровляю… Отож коли я одержу свого Мака?
— Та завтра пошлю депешу, днів за п’ять — сім його приставлять.
— Невже задурно? — спитав Мандрівець.
— Люб’язність, — сказав Прокурор. — А що ти можеш мені запропонувати?
— Найпершого захисного шолома. Прокурор усміхнувся.
— І Світове Світло на додачу, — сказав він. — Між іншим, май на увазі: перший шолом мені не потрібний. Мені потрібний єдиний… До речі, це правда, що твоїй зграї доручили розроблення спрямованого випромінювача?
— Можливо, — сказав Мандрівець.
— Послухай, а на якого дідька нам це потрібно? Мало у нас неприємностей? Згорнув би ти цю роботу, га?
Мандрівець ощирив зуби.
— Боїшся, Розумако? — сказав він.
— Боюсь, — сказав прокурор. — А ти не боїшся? Чи ти, може, думаєш, що у тебе любов з Графом на віки? А він тебе твоїм же випромінювачем…