Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (14)

— Ви засмучені, Маку? — спитав принц-герцог винувато.

— Та ні, не дуже, — озвався Максим. — Швидше навіть навпаки, я відчуваю полегкість. Чаклун має рацію, моя совість іще не готова до таких замірів. Мабуть, потрібно ще поблукати, подивитися. Потренувати совість… — Він якось неприємно засміявся. — Що ви мені можете запропонувати, принце-герцогу?

Старий принц-герцог закректав, підвівся і, розтираючи помлілі боки, пройшовся кімнатою.

— По-перше, я не раджу вам заглиблюватися у пустелю, — сказав він. — Є там варвари, чи немає їх, нічого підхожого ви там для себе не знайдете. Можливо, варто, за порадою Чаклуна, встановити контакт з остров’янами, хоча, бачить бог, не знаю, як це зробити. Певно, треба йти до моря і починати звідти… якщо остров’яни також не міф і якщо вони захочуть з вами розмовляти… Але найправильніше, як на мене, повернутися назад і діяти там власними силами. Згадайте, що сказав Чаклун: ви — сила. І потім ви маєте рацію: у системи башт повинен бути Центр. І влада над Північчю в руках у того, хто володіє цим Центром. Ви мусите гарненько це засвоїти.

— Боюсь, це не для мене, — спроквола мовив Максим. — Не можу поки що сказати чому, але це не для мене, я відчуваю. Я не хочу володіти Центром. В одному ви маєте рацію: мені нічого робити ні тут, ні в пустелі. Пустеля занадто далеко, а тут немає на кого спертися. Однак мені треба ще багато взнати: є ще Пандея, Хонті, є ще гори, є ще десь Острівна Імперія… Ви чули про білі субмарини? Ні? А я чув, і Гай також чув, і ми знаємо людину, яка їх бачила і з ними воювала. Так от: вони можуть воювати… Ну гаразд. — Максим підхопився. — Зволікати нічого. Дякую, принце-герцогу, ви дуже допомогли нам. Ходімо, Гаю.

Вони вийшли на площу і зупинилися біля оплавленого пам’ятника. Гай тоскно роззирався. Довкола у спечній юзі коливалися жовті руїни, було задушливо, сморідно, але вже не хотілося йти звідси, з цього страшного, проте звичного місця, і знову сурганитися крізь ліси, здавшись на волю усіх темних випадковостей, які чигають там на людину щомиті… Повернутися б зараз до своєї кімнатки, погратися з голомозенькою Тайгою, зробити їй нарешті обіцяного свистунця з вистріляної гільзи, не пошкодувати, масаракш, вистрілити у повітря патрон для бідолашної дівчини…

— Куди ж ви все-таки маєте намір йти? — спитав принц-герцог, затуляючи обличчя від куряви своїм зношеним, вицвілим капелюхом.

— На захід, — відповів Максим. — До моря. Далеко звідси море?

— Триста кілометрів… — мовив принц-герцог роздумливо. — І доведеться проходити по дуже заражених місцях… Послухайте, — сказав він, — а може, зробимо так?.. — Він надовго замовк, і Гай уже почав нетерпеливо переступати з ноги на ногу, проте Максим не поспішав, чекав. — Ех, навіщо він мені! — проказав нарешті принц-герцог. — Чесно кажучи, беріг я його для себе, гадав, коли буде зовсім кепсько, коли нерви відмовлять, сяду на нього і повернусь додому, а там хоч під розстріл… Та що вже тепер… Пізно.

— Літак? — швиденько спитав Максим, з надією дивлячись на принца-герцога.

— Так, «Гірський Орел». Вам говорить що-небудь ця назва? Ні, звісно… А вам, юначе? Також ні… Славнозвісний колись бомбовоз, панове. Особистий Його Імператорської Високості Принца Корну Чотирьох Золотих Прапорів Іменний Бомбовоз «Гірський Орел»… Солдатів, пригадується, напам’ять примушували зубрити… «Рядовий такий-то! Проіменуй особистий бомбовоз його імператорської високості!» І той, бувало, іменує… Атож… Так от я його зберіг. Спершу хотів на ньому евакуювати поранених, але їх було занадто багато. Потім, коли всі поранені померли… Ет, що розповідати… Беріть його собі, голубе. Летіть. Пального вистачить на півсвіту…

— Дякую, — сказав Максим. — Дякую, принце-герцогу. Я вас ніколи не забуду.

— Та що ж мене, — проказав старий. — Не заради себе даю… А от якщо вдасться вам, голубе, що-небудь, ви оцих ось не забудьте.

— Вдасться, — сказав Максим. — Вдасться, масаракш! Повинно вийти, совість або не совість!.. І я нікого ніколи не забуду.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Гаю ще не доводилося літати на літаках. Та він і літак побачив уперше в житті. Поліційні вертольоти і штабні літаючі платформи він бачив не раз і якось навіть брав участь в облаві з повітря: їхню секцію повантажили на вертоліт і висадили обіч шосе, по якому сунуло до мосту товписько виховуваних, котрі збунтувалися через погану їжу. Від цього повітряного кидка у Гая залишилися вкрай неприємні спогади: вертоліт летів дуже низько, трясло й розхитувало так, що нутрощі виверталися навиворіт, і на додачу паморочливе ревіння гвинта, бензиновий чад і пирскаючі звідусюди фонтани мастила.

Але тут усе було інакше.

Особистий Й. І. В. Бомбовоз «Гірський Орел» приголомшив Гая. Це була справді страхітлива машина, і зовсім неможливо було уявити собі, що вона здатна злетіти в повітря. Ребристе вузьке тіло ЇЇ, прикрашене численними золотими «емблемами, було довге, як вулиця. Грізно й велично простягалися велетенські крила, під якими могла б сховатися ціла бригада. До них було далеко, як до даху будинку, однак плиці шести величезних пропелерів майже торкалися землі. Бомбовоз стояв на трьох колесах, у кілька людських зростів заввишки кожне, — два колеса підпирали, носову частину, на третє спирався етажерчастий хвіст. До блискучої скляної кабіни вела на запаморочливу висоту срібляста нитка легкої алюмінієвої драбини. Так, це був справжній символ старої імперії, символ великого минулого, символ колишньої могутності, що поширювалася на весь континент. Гай, задерши голову, стояв на ослаблих ногах, тремтячи від благоговіння, і як громом вразили його слова друга Мака:

— Але ж і скриня, масаракш!.. Вибачте, принце-герцогу, мимоволі вирвалося…

— Іншої немає, — сухо озвався принц-герцог. — До речі, це кращий бомбовоз у світі. Свого часу його імператорська високість здійснила на ньому…

— Так, так, звичайно, — квапливо погодився Максим. — Це я від несподіванки…

Нагорі, у пілотській кабіні, захоплення Гая сягнуло апогея. Кабіна було всуціль із скла. Величезна кількість незнайомих приладів, навдивовижу зручні м’які крісла, незрозумілі важелі та пристрої, пучки різноколірних дротів, дивні, небачені шоломи у повній готовності… Принц-герцог щось сквапливо втокмачував Макові, показуючи на прилади,, похитуючи важелі. Мак неуважно мурмотів: «Авжеж, зрозуміло, зрозуміло…», а Гай, якого всадовили у крісло, щоб не заважав, з автоматом на колінах, щоб, не приведи господи, чого-небудь не пошкрябати, витріщався й безтямно вертів головою.

Бомбовоз стояв у старому ангарі на узліссі; перед ним далеко простягалося рівне сіро-зелене поле без жодної купини, без жодного кущика. За полем, кілометрів через п’ять, знову починався ліс, а над усім цим висіло біле небо, що здавалося звідсіля, з кабіни, зовсім близьким, палицею докинути. Гай був дуже схвильований. Він погано запам’ятав, як прощався зі старим принцом-герцогом. Принц-герцог щось говорив, і Максим щось говорив; здається, вони сміялися, потім принц-герцог сплакнув, потім хряпнули дверцята… Гай зненацька спостеріг, що пристебнутий до крісла широкими ременями, а Максим у сусідньому кріслі швидко й упевнено клацає якимись важельками й клавішами.

Засвітилися циферблати на пультах, пролунав тріск, громові випуски, кабіна задрижала дрібнісіньким дрожем, усе довкола виповнилося важким гуркотом, маленький принц-герцог далеко внизу, серед полеглих кущів і хвилясто збуреної трави, вхопився обома руками за капелюх і позадкував. Гай озирнувся і завважив, що плиці велетенських пропелерів зникли, злилися у величезні каламутні кола, і раптом усе широке поле зсунулося і поповзло назустріч, швидше і швидше… За мить не стало принца-герцога, не стало ангара, було тільки поле, що стрімко линуло назустріч, і немилосердна тряска, і громове ревіння, і, через силу повернувши голову, Гай з жахом помітив, що велетенські крила плавно розхитуються і от-от відваляться, але в цю мить тряска припинилася, поле під крилами провалилося, і якесь м’яке, ватяне відчуття пронизало Гая від ніг до голови. А під бомбовозом уже не було поля, та й лісу не стало: ліс обернувся на чорно-зелену щітку, на величезну латану-перелатану ковдру, і плямиста ця ковдра повільно повзла назад. Тоді Гай здогадався, що він летить.

Він у цілковитому захваті глянув на Максима. Друг Мак сидів у недбалій позі, поклавши ліву руку на поруччя, а правою ледь помітно ворушив найбільший і, певно, найголовніший важіль. Очі у нього були прищулені, губи наморщені, ніби він посвистував. Так, це була велика людина. Велика і незбагненна. «Мабуть, він усе може, — подумав Гай. — От він управляє цією на диво складною машиною, яку бачить уперше в житті. А це ж не танк який-небудь і не вантажівка — літак, легендарна машина, я й не знав, що вони збереглися… А він справляється з нею, наче з іграшкою, наче все життя тільки те й робив, що літав у повітряних просторах. Це просто розумом не збагнути: здається, нібито він багато що бачить уперше, і все ж умить пристосовується і робить те, що потрібно. І хіба лише з машинами? Адже не тільки машини відразу визнають його за господаря… Якби він побажав, то й ротмістр Чачу ходив би з ним обнявшись… Чаклун, на якого навіть дивитися лячно, і той мав його за рівню… Принц-герцог, освічена людина, головний хірург, аристократ, можна сказати, вмить відчув у ньому щось таке, високе… Таку машину подарував, довірив… А я ще Раду хотів за нього віддати. Що йому Рада? Так, минуще захоплення… Хіба йому Рада потрібна? Йому б яку-небудь графиню чи, скажімо, принцесу… А от зі мною дружить, це ж треба… І якби він зараз сказав, щоб я викинувся вниз, — що ж, цілком може бути, що й викинусь, бо Максим… І скільки я вже через нього дізнався і Добачив, за ціле життя стільки не дізнатися і не побачити… І скільки через нього ще дізнаюсь і побачу, і чого від нього навчусь…»

Максим відчув на собі його погляд, і його захват, і його відданість, повернув голову і широко, по-давньому, усміхнувся, і Гай ледве втримався, щоб не схопити його могутню коричневу руку і не припасти до неї у вдячному цілунку. «О володарю мій, захист мій і гордість моя, накажи — я перед тобою, я тут, я готовий, жбурни мене у вогонь, поєднай мене з полум’ям… На тисячі ворогів, на розвержені жерла, назустріч мільйонам куль… Де вони, де вороги твої? Де ці тупі огидні людці у мерзенних чорних мундирах? Де цей злобливий офіцерик, що насмілився зняти на тебе руку? О чорний мерзотнику, я роздеру тебе пазурами, я перегризу тобі горло… але не зараз, ні… Він щось наказує мені, мій владар, він щось хоче від мене… Маку, Маку, благаю, поверни мені свою усмішку, чому ти вже не усміхаєшся? Так, так, я глупак, я не розумію тебе, я не чую тебе, тут таке ревіння, це реве твоя слухняна машина… Ах он воно що, масаракш, який же я бовдур, ну звісно ж, шолом… Так, так, зараз… Я розумію, тут шоломофон, як у танку… Слухаю тебе, прегарний! Наказуй! Ні, ні, я не хочу отямитися! Зі мною нічого не відбувається, просто я твій, я хочу вмерти за тебе, накажи що-небудь… Так, я буду мовчати, я заткну пельку… Це розірве мені легені, але я буду мовчати, якщо вже ти мені наказуєш… Башта? Яка башта? А, так, бачу башту… Ці чорні мерзотники, підлі людожери, вбивці дітей, вони понатикали башти скрізь, але ми зметемо ці башти, ми пройдемо залізним чоботом, змітаючи ці башти, з вогнем в очах… Веди, веди свою слухняну машину на цю паскудну башту… і дай мені бомбу, я стрибну з бомбою, і не схиблю, от побачиш! Бомбу мені, бомбу! У вогонь… О! О-о! О-о-о!!!»

Гай через силу вдихнув і рвонув на собі комір комбінезона. У вухах дзвеніло, світ перед очима плив і розхитувався. Світ був у тумані, однак туман хутко розсіювався, нили м’язи і недобре шкрябало у горлі. Потім він завважив Максимове обличчя, темне, похмуре, навіть якесь суворе. Спогад про щось солодке зринув і тої ж миті зник, але чомусь захотілося стати «струнко» і клацнути підборами. Втім, Гай розумів, що це недоречно, що Максим розсердиться.

— Я щось накоїв? — спитав він винувато і боязко роззирнувся.

— Це я накоїв, — відповів Максим. — Зовсім забув про цю гидоту.
[1] [2] [3] [4]