Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (16)

У цей час до полковника підійшли двоє-жандармський ротмістр з люлькою в зубах і якийсь опасистий цивільний у довгому плащі з піднятим коміром і в капелюсі. Максимові цивільний видався дивно знайомим, і він почав придивлятися. Цивільний щось сказав полковникові упівголоса. «Га?» — озвався полковник, звертаючи на нього каламутний погляд. Цивільний знову заговорив, вказуючи великим пальцем поверх плеча на колону штрафників. Жандармський ротмістр байдуже пахкав люлькою. «Це навіщо?» — гаркнув полковник. Цивільний дістав якийсь папірець: полковник відвів папір рукою. «Не дам, — сказав він. — Усі як один повинні здохнути…» Цивільний наполягав. «А я плював! — відповідав полковник. — І на Департамент ваш плював. Усі здохнуть… Так я кажу?» — спитав він ротмістра. Ротмістр погодився. Цивільний схопив полковника за рукав комбінезона і шарпонув до себе, аж полковник мало не впав зі свого ціпка. Батальйонний зайшовся ідіотським сміхом. Обличчя полковника почорніло від обурення, він шаснув до кобури і витяг величезного армійського пістолета. «Рахую до десяти, — оголосив він цивільному. — Один… два…» Цивільний плюнув і рушив уздовж колони, вдивляючись в обличчя штрафників, а полковник рахував далі, дорахувавши до десяти, відкрив вогонь. Тут ротмістр нарешті занепокоївся і переконав його заховати зброю. «Усі повинні здохнути, — повторив полковник. — Разом зі мною… Бр-р-рига-до! Слухай команду! Кр-р-роком… р-руш! Під три чорти в пекло!»

І бригада рушила. По розхитаній, укоченій гусеницями колії, ковзаючи і хапаючись один за одного, штрафники спустилися у багнистий виярок, звернули і почимчикували геть від залізниці. Тут колону наздогнали командири взводів. Гай пішов поруч з Максимом: він був блідий, грав жовнами і спершу довго мовчав, хоча Зеф відразу спитав його, що чувати. Виярок поступово розширювався, з’явилися кущі, попереду забовванів лісок. На узбочині дороги стримів, завалившись гусеницею у мокру вибоїну, величезний незграбний танк, якийсь давній, зовсім не схожий на патрульні танки берегової охорони, — з маленькою квадратною баштою і маленькою гарматкою. Біля танка вовтузилися понурі люди у засмальцьованих куртках. Бліцтрегери йшли врозбрід, гріючи руки в кишенях, наставивши цупкі коміри. Багато хто обережно позиркував довкіл — чи не можна дати ногам волю? Кущики були дуже спокусливі, проте на схилах виярка стовбичили через кожні двісті-триста кроків чорні постаті з автоматами. Навстріч, пірнаючи у баюри, проповзли три вантажівки-цистерни. Водії були похмурі і не дивилися на бліцтрегерів. Дощ посилювався, настрій погіршувався. Йшли мовчки, покірно, як худоба, дедалі рідше озираючись.

— Послухай, взводний, — пробурчав Зеф, — невже нам так і не дадуть пожерти?

Гай дістав з кишені окраєць хліба і тицьнув йому в руку.

— Усе, — сказав він. — До самої смерті.

Зеф занурив окраєць у бороду і заходився виразно працювати щелепами. «Маячня якась, — подумав Максим. — Адже всі знають, що йдуть на неминучу смерть. І все-таки йдуть. Отже, на що-небудь сподіваються? Отже, кожен має якийсь план? Так, але ж вони нічого не знають про випромінювання… Кожен сподівається: де-небудь там, дорогою, зверну, вискочу з танка й приляжу, а дурні нехай наступають… Про випромінювання треба писати листівки, кричати у громадських місцях, радіостанції організовувати, хоча приймачі діють лише на двох частотах… Все одно — вриватися у паузи. Не на башти витрачати людей, а на контрпропаганду… Втім, усе це потім, потім, зараз не можна відволікатися. Зараз потрібно усе помічати. Шукати найменші шпарини… На станції танків не було і гармат також, скрізь лише стрільці-легіонери. Це потрібно мати на увазі. Виярок хороший, глибокий, а охорону, певно, приберуть, тільки-но ми пройдемо… Та ні, до чого тут охорона — усі побіжать вперед, тільки-но увімкнуть випромінювачі…» Він з дивовижною виразністю уявив собі, як це станеться. Вмикаються випромінювачі. Танки бліцтрегерів з ревінням мчать уперед, за ними хмарою сунуть армійці. Уся прифронтова смуга порожніє… «Важко уявити собі глибину цієї смуги, невідомий радіус дії випромінювачів, та вже два-три кілометри напевне. У смузі завглибшки два-три кілометри не залишиться жодної людини з незатьмареним розумом. Крім мене… Е, ні, не лише два-три кілометри. Більше. Усі стаціонарні установки, усі башти — все буде ввімкнено, і, мабуть, на максимальну потужність. Увесь прикордонний район збожеволіє… Масаракш, як же бути з Зефом, він же цього не витримає… — Максим скосив очі на руду бороду світової знаменитості. — Нічого, витримає. У крайньому разі доведеться допомогти йому, хоча, боюсь, буде не до того. І ще Гай — адже його не можна випускати з очей… Так, доведеться попрацювати. Гаразд. Врешті-решт, у цьому каламутному вирі я все одно буду повним господарем і зупинити мене ніхто не зможе та й не захоче…»

Перетнули лісок, і відразу долинули злитий гомін гучномовців, тріскотнява вихлопів, роздратовані крики. Попереду, на положистому трав’янистому схилі, що здіймався до півночі, стояли у три ряди танки. Поміж них тинялися люди, сотався сизий дим.

— А от і наші труни! — весело і голосно проказав хтось попереду.

— Ти поглянь, що вони нам дають, — сказав Гай. — Передвоєнні машини, непотріб імперський, консервні банки… Послухай, Маку, ми що ж, так і здохнемо тут? Адже це смерть неминуча…

— Скільки до кордону? — спитав Максим. — І що там взагалі — за гребенем?

— Там рівнина, — відповів Гай. — Як стіл. Кордон кілометра за три, відтак починаються пагорби, вони тягнуться аж до…

— Ріки немає?

— Ні.

— Балки?

— Н-ні… Не пам’ятаю. А що? Максим ухопив його руку, міцно стис.

— Не падай духом, хлопчику, — сказав він. — Усе буде гаразд.

Гай з розпачливою надією дивився на нього знизу вгору. Очі у нього запали, вилиці обтягло.

— Правда? — сказав він. — Бо я жодного виходу не бачу. Зброю одібрали, у танках замість снарядів болванки, кулеметів немає. Попереду смерть, позаду смерть.

— Ага! — зловтішно проказав Зеф, длубаючись у зубах. — Замочив штанці? Це тобі не каторжникам зуби рахувати…

Колона втягнулася у проміжок між рядами танків і зупинилася. Розмовляти стало важко. Просто на траві були встановлені розтруби гучномовців, оксамитовий магнітофонний бас повідомляв: «Там, за гребенем виярка, підступний ворог. Тільки вперед. Важелі на себе — і вперед. На ворога. Вперед… Там, за гребенем виярка, підступний ворог… Важелі на себе — і вперед…» Відтак голос урвався на півслові, і заходився горлати полковник. Він стояв на радіаторі свого всюдихода, батальйонні тримали його за ноги.

— Солдати! — горлав полковник. — Досить базікати! Всі по машинах! Головним чином водії, бо на решту мені наплювати. Але кожного, хто залишиться… — Він видобув свій пістолет і показав усім. — Зрозуміло, бовдури? Панове ротні, розвести екіпажі по танках!..

Зчинилася штовханина. Полковник, хитаючись на радіаторі, як жердина, продовжував щось вигукувати, але його не стало чути, бо гучномовці знову заходилися торочити, що попереду ворог і тому — важелі на себе. Усі бліцтрегери кинулися до третього ряду танків. Спалахнула бійка, у повітрі замелькали підковані черевики. Величезний сірий натовп повільно комашився довкола танків заднього ряду. Деякі танки почали рухатися, з них сипалися люди. Полковник геть посинів від напруги і зрештою заходився стріляти поверх голів. З лісу чорним ланцюгом бігли легіонери.

— Ходімо, — сказав Максим, міцно взяв Гая і Зефа за плечі і бігцем повів до крайньої машини в першому ряду — похмурої, плямистої, з безвадно опущеним гарматним стволом.

— Зачекай,.. — розгублено белькотів Гай, озираючись. — Ми ж четверта рота, ми ж он там, ми ж у другому ряду…

— Іди, іди, — сердито сказав Максим. — Може, ти ще і взводом покомандувати хочеш?

— Солдатська кісточка, — сказав Зеф. — Вгамуйсь, матусю…

Хтось ззаду схопив Максима за пасок. Максим, не обертаючись, спробував звільнитися — не вдалося. Він озирнувся. Позаду, ухопившись чіпко однією рукою, а другою обтираючи закривавлений ніс, плентався четвертий член екіпажу, водій, кримінальник на прізвисько Гачок.

— Ага, — сказав Максим. — Я й забув про тебе. Давай, давай, не відставай…

Він із невдоволенням відзначив про себе, що у метушні забув про цю людину, якій згідно з планом відводилася неабияка роль. Нараз вдарили жандармські автомати, по броні з нявкітливим вищанням застрибали кулі, довелося пригнутися і бігти прожогом. За крайнім танком Максим зупинився.

— Слухай мою команду, — сказав він. — Гачок, заводь. Зеф, у башту! Гаю, перевір нижні люки… Та ретельно перевір, голову зніму!

Він рушив кругом танка, оглядаючи траки. Навкруги стріляли, горлали, монотонно бубоніли репродуктори, проте він дав собі слово не відволікатися і не відволікався, лише відзначив подумки: репродуктори — Гай — не забути. Траки були у пристойному стані, але ведучі колеса викликали побоювання. «Нічого, згодиться, мені на ньому не довго їздити…» З-під танка спритно виповз Гай, уже брудний, з обдертими руками.

— Приіржавіли люки! — прокричав він. — Я їх не зачинив, нехай будуть розчинені, правильно?
[1] [2] [3] [4]