Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (7)

[1] [2] [3] [4]

Сьогодні, утім, розмова зайшла про інше. Рада, яка, масаракш, усе-таки все чула у себе за ширмою, запитала раптом дядька, чим виродки відрізняються од звичайних людей. Гай грізно блимнув на Мака і запропонував Раді не псувати рідним і близьким апетит, а читати краще літературу. Проте дядечко повідомив, що ця література написана для найдурніших з дурнів; що у Департаменті громадської освіти вважають, нібито усі такі ж невігласи, як вони самі; що питання про виродків зовсім не таке просте і зовсім не таке дріб’язкове, як його намагаються зобразити для створення певної громадської думки, і що або ми будемо тут як культурні люди, або як наші хвацькі, проте — на жаль! — малоосвічені офіцери в казармах. Мак запропонував для різноманітності побути як культурні люди. Дядечко вихилив ще чарку і почав викладати відому нині в наукових колах теорію про те, що виродки є не що інше, як новий біологічний вид, який з’явився на обличчі Світу внаслідок радіоактивного опромінення.

— Виродки безсумнівно небезпечні, — говорив дядечко, звівши догори палець. — Але вони значно небезпечніші, аніж ти думаєш, Гаю. Вони борються за місце в цьому світі, за існування свого виду, і ця боротьба не залежить ні від яких соціальних умов, а скінчиться вона лише тоді, коли зійде з арени біологічної історії або остання людина, або останній виродок-мутант. Хонтійське золото — нісенітниця! — горлав розшалілий професор. — Диверсії проти системи ПБЗ — дурниця! Дивіться за Блакитну Змію, панове! За Блакинту Змію! Ось звідки насувається справжня небезпека. Ось звідки, розмножившись, вирушать колони людиноподібних страховиськ, щоб розчавити нас і обернути на ніщо! Ти сліпак, Гаю. І командири твої сліпаки! Врятувати цивілізацію! Не один якийсь народ, не просто матерів і дітей наших, а все людство гамузом!..

Гай розізлився і сказав, що долі людства його хвилюють мало. Він у цю кабінетну маячню не вірить. І коли б йому сказали, що є можливість нацькувати диких виродків на Хонті, обминувши нашу країну, він би цьому все життя присвятив. Професор знов ніби здурів і знов обізвав його сліпим сліпаком. Він сказав, що Вогненосні Творці — достеменні страдники: їм доводиться вести воістину нерівну боротьбу, якщо вони мають лише таких жалюгідних, сліпих виконавців, як Гай. Гай вирішив з ним не сперечатися. Дядечко нічого не тямив у політиці і сам був певною мірою викопною твариною. Мак спробував утрутитися і почав розповідати про однорукого виродка, одначе Гай цим намірам розголосити службову таємницю поклав край і загадав Раді другу страву. Макові ж він наказав увімкнути телевізор.

— Занадто багато розмов сьогодні, — сказав він. — Дайте трохи відпочити солдатові, який прибув у звільнення…

Проте уява його була збуджена, по телевізору показували щось безглузде, і Гай, не втримавшись, заходився розповідати про диких виродків. Він про них дещо знав — слава богу, три роки воював з ними, а не відсиджувався в тилуг як деякі філософи… Рада образилася за старого і обізвала Гая хвальком, але дядечко і Мак чомусь стали на його бік і почали просити, щоб він розповідав далі. Гай виголосив, що не вимовить більше жодного слова. По-перше, він справді був трохи ображений, а по-друге, покопавшись у пам’яті, він не спромігся знайти там нічого, що спростувало б вигадки старого пияка. Відтак його осяяло — він згадав, що розповідав одного разу старшина сто чотирнадцятої групи смертників Зеф, і з задоволенням повідомив цю теорію дядечкові. Руда пика Зеф говорив, що виродки тому виявляють дедалі сильнішу активність, що на них самих наступає радіоактивна пустеля і подітися цим бідолахам нікуди, опріч як спробувати з боєм пробитися у райони, не уражені радіоактивністю.

— Хто це тобі розповів? — спитав дядько з презирством. — Якому дерев’яному глупакові могла втелющитися в голову настільки примітивна думка?

Гай зиркнув на нього із зловтіхою і ваговито відповів:

— Такої думки тримається такий собі Аллу Зеф, великий наш медик-психіатр.

— Де це ти з ним зустрічався? — ще презирливіше поцікавився дядечко. — Чи не на ротній кухні?

Гай згарячу хотів було сказати, де він з ним зустрічався, але прикусив язика, надав своєму обличчю поважного вигляду і з підкресленою увагою почав слухати телевізійного диктора, який повідомляв прогноз погоди.

І тут до розмови, масаракш, знов утрутився Мак.

— Я готовий визнати, — сповістив він, — у цих чудовиськах на півдні нову породу людей, але що спільного між ними і домовласником Ренаду, наприклад? Ренаду також вважається виродком, проте він безсумнівно належить не до нової, а, відверто скажемо, до дуже старої породи людей…

Гай про це ніколи не думав, і тому дуже зрадів, що відповідати на це запитання кинувся дядечко. Обізвавши Мака крислатим пнем, дядечко заходився пояснювати, що приховані виродки, вони ж виродки міські, є не що інше, як вцілілі у боротьбі за існування рештки нового виду, що його майже дощенту знищили у наших центральних районах ще в колисці… Він ще пам’ятає ці жахи: їх убивали^ в момент народження, іноді разом з матерями… Вціліли тільки ті, у кого нові видові ознаки нічим зовні не виявляються… Дядько Каан дмухнув п’яту чарчину, розійшовся і розвинув перед слухачами чіткий план поголовного тотального медичного обстеження населення, яким неминуче доведеться зайнятися рано чи пізно, і краще рано, ніж пізно. І жодного винятку! Жодного потурання! Бур’ян слід виполювати нещадно.

На цьому обід скінчився. Рада заходилася мити посуд, дядько, не дочекавшись жодного заперечення, переможно всіх оглянув, закупорив флягу і поніс її до себе, промимривши, що йде писати відповідь цьому глупакові Шапшу. При цьому він навіщось прихопив з собою і чарку. Гай подивився йому услід — на ветхий його піджачок, на старі, полатані штани, на штопані шкарпетки і стоптані черевики — і пожалів старого. Проклята війна! Раніше дядькові належала уся ця квартира, у нього була прислуга, дружина, був син, був розкішний посуд, купа грошей, навіть маєток десь був, а тепер — запорошений, напханий книжками кабінет, він же спальня, він же все інше, приношений одяг, самотність, непам’ять… Так. Він посунув єдине крісло до телевізора, випростався і сонно задивився на екран. Мак деякий час сидів поруч, відтак блискавично і нечутно, як він один умів це робити, зник і виявився вже в іншому кутку. Він порився в невеличкій бібліотеці Гая, вибрав якийсь підручник і заходився гортати його стоячи, прихилившись плечем до одежної шафи. Рада прибрала зі столу, сіла поруч з Гаєм і почала в’язати, зрідка позиркуючи на екран. У кімнаті запанували спокій, мир, вдоволеність. Гай задрімав.

Йому приснилося казна-що: ніби він спіймав двох виродків у якомусь залізному тунелі, заповзявся допитувати їх і раптом виявив, що один з виродків — Мак, а другий виродок, лагідно і тепло усміхаючись, говорить Гаю: «Ти завжди помилявся, твоє місце з нами, а ротмістр — просто лрофесійний вбивця, без усякого патріотизму, без справжньої вірності, йому просто подобається вбивати, як тобі подобається суп з креветок…» І Гай зненацька відчув задушливий сумнів, відчув, що от зараз зрозуміє усе до кінця, ще секунда — і не залишиться більше жодного запитання. Цей незвичний стан був настільки болісний, що серце зупинилося, і він прокинувся.

Мак і Рада стиха гомоніли про якісь дурниці — про морські купання, про пісок, про мушлі… Він їх не слухав. Йому раптом спало на думку: невже він здатний на якісь сумніви, вагання, на невпевненість? Але ж сумнівався він уві сні… Чи означає це, що він і наяву в такій самій ситуації засумнівався б? Певний час він намагався в усіх подробицях пригадати свій сон, проте сон вислизав, як мокре мило з мокрих рук, розпливався і врешті-решт зробився геть неправдоподібним, і Гай з полегшенням подумав, що все це дурниці. І коли Рада, завваживши, що він не спить, запитала, що, на його думку, краще — море чи ріка, він відповів по-солдатськи, у стилі старого Дога: «Краще всього добра лазня».

По телевізору показували «візерунки». Було тоскно. Гай запропонував випити пива. Рада пішла на кухню і принесла з холодильника дві пляшки. За пивом гомоніли про те, про се, і якось мимохідь з’ясувалося, що Мак за останніх півгодини опанував підручник з геополітики. Рада прийшла в захоплення. Гай не повірив. Він сказав, що за цей час можна перегорнути підручник, можливо, навіть прочитати, однак лише механічно, без усякого розуміння. Мак зажадав іспиту. Гай зажадав підручника. Побилися об заклад: той, хто програє, зобов’язаний буде піти до дядечка Каана і повідомить йому, що колега Шапшу — розумна людина і чудовий вчений. Гай розкрив підручник навмання, знайшов у кінці розділу контрольні запитання і спитав: «У чому полягає моральне благородство експансії нашої держави на північ?» Мак відповів своїми словами, але дуже близько до тексту і додав, що, на його думку, моральне благородство тут ні до чого, уся справа, як він розуміє, в агресивності режимів Хонті та Пандеї. Гай почухав обома руками потилицю, лизнув палець, перегорнув кілька сторінок і спитав: «Який середній врожай зернових у північно-західних районах?» Мак розсміявся й сказав, що даних про північно-західні райони немає. Спіймати його не вдалося; дуже зраділа Рада показала Гаю язик. «А який питомий демографічний тиск у гирлі Блакитної Змії?» — спитав Гай. Мак назвав цифру, назвав похибку і негайно додав, що поняття демографічного тиску видається йому непевним. Принаймні йому невтямки, навіщо воно запроваджено. Гай заходився було йому пояснювати, що демографічний тиск є міра агресивності, але втрутилася Рада. Вона сказала, що Гай крутить і хоче ухилитися від продовження іспиту, бо розуміє, що справи його кепські.

Гаю страшенно не хотілося йти до дядька Каана, і він, щоб затягнути час, затіяв суперечку. Мак деякий час слухав, а відтак раптом ні сіло ні впало сказав, що Раді не можна ні в якому разі знову йти в офіціантки; їй треба вчитися, — сказав він. Гай порадів з переміни теми і закричав, що він уже тисячу разів говорив їй те саме і вже пропонував їй поклопотатися щодо прийняття в жіночий корпус Легіону, де з неї зроблять по-справжньому корисну людину. Однак нової розмови не вийшло. Мак лише похитав головою, а Рада, як і раніше, відгукнулася про жіночий корпус у вкрай нешанобливих виразах.

Гай не став сперечатися. Він залишив підручник, поліз до шафи, дістав гітару і почав її настроювати. Рада і Максим миттю відсунули убік стіл і встали одне перед одним, готові станцювати «так-так, ні-ні». Гай зіграв їм «так-так, ні-ні» з підстуком та передзвоном. Він дивився, як вони танцюють, і думав, що пара підібралася чудова, от тільки жити ніде, і якщо вони поберуться, то доведеться йому остаточно перебратися до казарми. Ну що ж, чимало капралів живе в казармах… Втім, з поведінки Мака не видно, щоб він зібрався одружуватися. Він ставиться до Ради швидше як до товариша, тільки ніжніше й шанобливіше, а Рада, схоже, утьопалася. Ич, як очі блищать! Та і як не утьопатися в такого хлопця! Навіть мадам Го, адже стара відьма, понад шістдесят, а туди ж — коли Мак іде коридором, то вона відчинить двері, вистромить свій череп і усміхається. А втім, дідько його зна, Мака увесь будинок любить, і хлопці його люблять, от тільки пан ротмістр до нього дивно ставиться… проте і він не заперечує, що хлопчина — вогонь.

Пара натанцювалась до упаду. Мак відібрав у Гая гітару, перестроїв її на свій дивний лад і заходився співати чудернацькі свої гірські пісні. Тисяча пісень, і жодної знайомої. І кожного разу що-небудь нове. ї от що дивно: жодного зрозумілого слова, а слухаєш — і то плакати хочеться, то смієшся без упину… Деякі пісні Рада вже запам’ятала і тепер пробувала підспівувати. Особливо до вподоби їй була смішна пісня (Мак переклав) про дівчину, яка сидить на горі і чекає свого дружка, а дружок ніяк не може до неї дістатися — то одне йому заважає, то друге. За гітарою та співами вони не почули дзвінка в парадні двері. Пролунав стукіт, і до кімнати увалився вістовець пана ротмістра Чачу.

— Пане капрал, дозвольте звернутися! — гаркнув він, косуючи на Раду.

Мак облишив грати. Гай сказав:

— Звертайтесь.

— Пан ротмістр наказали вам і кандидату Симу терміново прибути в канцелярію роти. Машина внизу.

Гай підхопився.

— Ідіть, — сказав він. — Почекайте в машині, ми зараз спустимось. Вдягайся, хутко, — сказав він Максимові.

Рада взяла гітару на руки, як дитину, і встала біля вікна, одвернувшись.

Гай і Мак поспішливо вдягалися.

— Як гадаєш — навіщо? — спитав Мак.

— Звідкіля мені знати? — пробурчав Гай. — Може, учбова тривога буде…

— Не подобається мені це, — сказав Мак.

Гай зиркнув на нього і про всяк випадок увімкнув радіо. По радіо передавали щоденні «пусті розмови поважних жінок».

Вони вдягнулися, затягнули паски, і Гай сказав:

— Радо, ну, ми пішли.

— Ідіть, — сказала Рада не обертаючись.

— Ходімо, Маку, — сказав Гай, насуваючи берет.

— Зателефонуйте, — сказала Рада. — Якщо затримаєтесь, неодмінно зателефонуйте… — Вона так і не обернулася.

Вістовець послужливо розчинив перед Гаєм дверцята. Сіли, поїхали. Схоже, справа була нагальна: шофер гнав, увімкнувши сирену на повну гучність. Гай з деяким жалем подумав, що от пропав вечір, рідкісний, хороший вечір, затишний, домашній, безтурботний. Але таке життя легіонера. Зараз накажуть, ти візьмеш автомат і стрілятимеш — одразу після пляшки пива, після зручної піжами, після пісеньок під гітару. Таке чудове життя легіонера, краще з усіх можливих. І не потрібно нам ні подружок, ні дружин, і правильно, що Мак не хоче одружуватися на Раді, хоча й шкода сестричку, звісно… Нічого, почекає. Кохає-то й почекає…

Машина вихопилася на плац і загальмувала біля входу в казарму. Гай вискочив, збіг по сходинках. Перед дверима канцелярії він зупинився, перевірив положення берета, пряжки, швидко оглянув Мака, застебнув йому ґудзик на комірі — масаракш, завжди він у нього розстебнутий! — і постукав.

— Увійдіть! — каркнув знайомий голос.

Гай зайшов і доповів. Пан ротмістр Чачу в сукняній накидці і кашкеті сидів за своїм столом. Він курив і пив каву; снарядна гільза перед ним була заповнена недокурками. Обіч на столі лежали два автомати. Пан ротмістр неквапом підвівся, важко зіперся на стіл обома руками і, втупившись у Мака, заговорив:
[1] [2] [3] [4]



Добавить комментарий

  • Обязательные поля обозначены *.

If you have trouble reading the code, click on the code itself to generate a new random code.