Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (11)

— На жаль, мало хто це розуміє, — сказав Максим, помішуючи юшку.

— Відвик я від таких розмов, — сказав Зеф. — У нас тут усе більше: «Мовчати, виховуваний!» та «Рахую до одного…» Агов, хлопче, як тебе…

— Максим.

— Ага, правильно… Ти, Маку, помішуй, помішуй. Начувайся, якщо пригорить!

Максим помішував. А потім Зеф виголосив, що пора, сил уже немає терпіти. У повному мовчанні вони з’їли суп. Максим відчував: щось перемінилося, щось сьогодні буде сказано. Проте по обіді однорукий знов улігся і втупився в небо, а Зеф з нерозбірливим мурмотінням забрав казанок і заходився вичищати дно скоринкою хліба.

— Підстрелити б що-небудь… — мурмотів він. — У животі порожньо, наче і не їв… тільки апетит роздражнив…

Почуваючи себе незручно, Максим спробував завести балачку про полювання в цих місцях, але його не підтримали. Однорукий лежав із заплющеними очима і, здавалося, спав. Зеф дослухав до кінця Максимові міркування і пробурчав лише:

— Яке тут полювання, усе брудне, активне… — і також повалився на спину.

Максим зітхнув, узяв казанок і побрів до потічка, що жебонів поблизу. Вода в потічку була прозора, на вигляд чиста і смачна. Максиму захотілося попити, і він зачерпнув долонею. На жаль, мити казанок тут було неможливо, та й пити не варто було: потічок був доволі радіоактивний. Максим присів навпочіпки, поставив казанок поруч і замислився.

Спершу він чомусь подумав про Раду, як вона завжди мила посуд після їжі і не дозволяла допомагати під безглуздим приводом, що це — справа жіноча. Він згадав, що вона його кохає, і відчув гордість, тому що досі його не кохала ще жодна жінка. Йому дуже захотілося побачити Раду, і він тої ж миті, з надзвичайною непослідовністю, подумав, як це добре, що її тут немає. Тут не місце навіть для наймерзенніших чоловіків, сюди слід було б пригнати тисяч з двадцят кібердвірників, а може, просто розпорошити усі ці ліси з усім, що в них є, і виростити нові, веселі або нехай навіть похмурі, але чисті і з похмурістю природною.

Потім він згадав, що засланий сюди навіки, і подивувався наївності тих, хто заслав його сюди і, не взявши з нього ніякого слова, гадає, нібито він захоче з власної волі існувати тут та ще й допоможе їм тягнути через ці ліси лінію променевих башт. В арештантському вагоні розповідали, що ліси простягаються на південь на сотні кілометрів, а військова техніка трапляється навіть у пустелі… «Ну ні, я тут не затримаюсь. Масаракш, іще вчора я ці башти валив, а сьогодні розчищатиму для них місце? Досить з мене… Так. З’ясуємо становище».

Кілька хвилин він з’ясовував власне становище.

«Вепр мені не вірить. Зефу він вірить, а мені — ні. А я не вірю Зефу, і, здається, даремно. Мабуть, я видаюсь Вепрові таким самим наврипливо-підозрілим, яким мені видається Зеф… Ну гаразд, Вепр мені не вірить, отже, я знову сам. Можна, звісно, сподіватися на зустріч з Генералом або з Копитом, але це дуже малоймовірно. Можна, звісно, спробувати збити групу з незнайомих, проте — масаракш! — слід бути чесним із самим собою: я для цього не придатний. Поки що я для цього не придатний. Занадто довірливий… Зачекай, давай усе-таки усвідомимо завдання. Чого я хочу?»

Кілька хвилин він усвідомлював завдання.

«От коли б Гай був тут… Але Гая на кару заслали в якусь особливу частину з дуже дивною назвою. Щось на зразок Бліцтрегерн — «носії блискавок». Так, швидше всього, доведеться діяти самому.

У будь-якому випадку, звідціля треба щезати. Ясна річ, я спробую зібрати яку-небудь групу, але якщо не вийде, вирушу сам. І обов’язково — танк. Тут зброї на сто армій… Пошарпана, щоправда, за двадцять років, та ще автоматична, але треба спробувати її пристосувати… Невже Вепр мені так і не повірить?» — подумав він майже у відчаї, підхопив казанок і побіг назад до багаття.

Зеф і Вепр не спали: вони лежали голова до голови і про щось тихо, але гаряче сперечалися. Уздрівши Максима, Зеф поквапно сказав: «Годі!» — і підвівся. Задерши руде бородище і вирячивши очі, він загорлав:

— Де тебе носить, масаракш! Хто тобі дозволив зникати? Працювати треба, а то жерти не дадуть, тридцять три рази масаракш!

І тут Максим ніби здурів.

— Дідько б вас узяв, Зефе! Ви можете думати про що-небудь, окрім жрання? Цілий день я тільки й чую од вас: жерти, жерти, жерти! Можете лигнути мої консерви, якщо це так вас допікає!..

Він швиргонув об землю казанок і, схопивши рюкзак, заходився просовувати руки в ремені. Зеф навіть присів від акустичного удару, якусь мить ошелешено дивився на нього, відтак почулося булькотіння, схропування, і Зеф зареготав на увесь ліс. Однорукий вторував йому, що можна було помітити, але не почути. Максим не витримав і також засміявся, трохи зніяковілий.

— Масаракш! — прохрипів нарешті Зеф. — Оце голосисько!.. Ні, друже, — звернувся він до Вепра, — спом’янеш мої слова. А втім, я сказав: годі… Встати! — гаркнув він. — Вперед, якщо хочете… гм… жерти сьогодні увечері.

І все. Погорлали, посміялися, посерйознішали і рушили далі. Максим розлючено розряджав міни, виламував з гнізд спарені кулемети, згвинчував боєголовки на зенітних ракетах, що стриміли з розчинених люків; знову були вогонь, сичаві цівки сльозоточивих газів, огидний сморід від трупів тварин, що розкладалися, розстріляні автоматами. Вони зробилися ще брудніші, ще зліші, ще обірваніші, а Зеф хрипів Максиму: «Вперед, вперед! Жерти хочеш — вперед!», а однорукий Вепр остаточно знесилів і ледве плентався далеко позаду, спираючись на свій міношукач, як на костур…

За ці години Зеф остобісів Максимові до краю, і Максим навіть зрадів, коли рудобородий зненацька заревів і з шумом провалився під землю. Максим витер піт з брудного лоба брудним рукавом, неквапом підійшов і зупинився на краю похмурої вузької щілини, що ховалася в траві. Щілина була глибока, непрониклива, з неї віяло холодом і вільгістю, нічого не було видно, і долинав лише якийсь хрускіт, дзенькіт і невиразна лайка. Накульгуючи, підійшов Вепр, також зазирнув у щілину і спитав Максима:

— Він там? Що він там робить?

— Зефе! — погукав Максим, нахилившись. — Де ви там, Зефе?

З щілини почулося лунке:

— Спускайтесь сюди! Стрибайте, тут м’яко…

Максим позирнув на однорукого. Той похитав головою.

— Це не для мене, — сказав він. — Стрибайте, а я потім спущу вам мотузку.

— Хто тут? — загорлав раптом унизу Зеф. — Стрілятиму, масаракш!

Максим звісив ноги у щілину, відштовхнувся і стрибнув. Майже тої ж миті він по коліна вгруз у порохняву масу і сів. Зеф був десь поблизу. Максим заплющив очі і кілька секунд посидів, звикаючи до темряви.

— Ходи сюди, Маку, тут хтось є, — прогудів Зеф. — Вепре! — крикнув він. — Стрибай!

Вепр відповів, що втомився як пес і з задоволенням посидить нагорі.

— Як хочеш, — сказав Зеф. — Але, на мій погляд, це — Фортеця. Згодом пошкодуєш…

Однорукий відповів невиразно, голос у нього був кволий: його, здається, знову нудило і було йому не до Фортеці. Максим розплющив очі й роззирнувся. Він сидів на купі землі посередині довгого коридора з шорсткими цементовими стінами. Дірка у стелі була чи то вентиляційним отвором, чи то пробоїною. Зеф стояв кроків за двадцять і також роздивлявся, світячи ліхтариком навсібіч.

— Що це тут? — спитав Максим.

— Звідкіля я знаю? — сказав Зеф сварливо. — Може, схов який-небудь. А може, й справді Фортеця. Знаєш, що таке Фортеця?

— Ні, — сказав Максим і почав сповзати з купи.

— Не знаєш… — сказав Зеф неуважно. Він і далі озирався, світячи ліхтариком по стінах. — Що ж ти тоді знаєш… Масаракш, — сказав він, — тут щойно хтось був…

— Людина? — спитав Максим.

— Не знаю, — відповів Зеф. — Прокрався вздовж стіни і щез… А Фортеця, приятелю, — це така штука, що ми могли б за один день закінчити усю нашу роботу… Ага, сліди…

Він присів навпочіпки. Максим присів поруч і завважив ланцюжок відбитків у порохняві під стіною.

— Дивні сліди, — сказав він.

— Маєш рацію, приятелю, — сказав Зеф, озираючись. — Я таких слідів ще не бачив.

— Ніби хтось на кулаках пройшов, — сказав Максим.

Він стиснув кулак і зробив відбиток поруч зі слідом.

— Схоже, — з повагою визнав Зеф. Він посвітив у глиб коридора. Там щось кволо мерехтіло, відсвічуючи, чи то поворот, чи то глухий кут. — Ходімо глянемо? — сказав він.

— Тихше, — сказав Максим. — Мовчіть і не рухайтесь.

У підземеллі коливалася ватяна волога тиша, проте коридор не був мертвим. Хтось там, попереду, — Максим не міг точно визначити, де і як далеко, — стояв, притискаючись до стіни, хтось невеличкий, зі слабким і незнайомим запахом. Він спостерігав за ними і був невдоволений їхньою присутністю. Це було щось зовсім незнайоме, і наміри його були невловні.

— Нам обов’язково треба йти? — спитав Максим.

— Хотілося б, — сказав Зеф.

— Навіщо?

— Треба глянути, можливо, це все-таки Фортеця… Якби ми знайшли Фортецю, тоді, друже мій, усе пішло б інакше. Я у Фортецю не вірю, але коли говорять — як знати… Можливо, і не все брешуть…

— Там хтось є, — сказав Максим. — Я не розумію хто.

— Он як? Гм… Якщо це Фортеця, тут, за легендою, живуть або залишки гарнізону… Вони, розумієш, тут сидять і не відають, що війна скінчилася, вони, розумієш, у розпал війни оголосили себе нейтральними, замкнулися і пообіцяли, що висадять у повітря увесь суходіл, якщо до них полізуть…

— А вони можуть?

— Якщо це Фортеця, вони все можуть… Та-ак… Нагорі ж повсякчас вибухи, стрілянина… Цілком можливо, що вони вважають, буцімто війна ще не скінчилася… Принц тут якийсь командував чи герцог… Добре було б з ними зустрітися і погомоніти.
[1] [2] [3] [4]