Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (5)

— Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам’ятаєш, кандидате Сим!

— Я пам’ятаю, що не наводив.

— Пане ротмістр!

— Пам’ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.

Зайшов Гай у супроводі двох кандидатів. Вони заходилися надівати на затриманих важкі наручники.

— І вони люди, — зненацька сказав ротмістр. — У них дружини, у них діти. Вони когось любили, їх хтось любив…

Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:

— Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.

— Не сподівався?

— Так, пане ротмістр. Я сподівався на інше. — Краєчком ока він бачив, що Гай злякано дивиться на нього. Але йому вже остогидло брехати, і він додав: — Я гадав, що це справді виродки. Щось на зразок голих плямистих… тварин.

— Голий плямистий дурень, — ваговито сказав ротмістр. — Село. Ти не в лісі… Тут вони як люди. Добрі люб’язні люди, у яких при сильному хвилюванні жахливо болить голівка. А у тебе не болить голівка при хвилюванні? — спитав він несподівано.

— У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, — відповів Максим. — А у вас?

— Що-о?

— У вас такий роздратований тон, — сказав Максим, — що я подумав…

— Пане ротмістр! — якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай. — Дозвольте доповісти… Заарештовані прийшли до тями.

Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.

— Не хвилюйся, капрале. Твій дружок показав себе сьогодні справжнім легіонером. Якби не він, ротмістр Чачу валявся б зараз з кулею у довбешці… — Він закурив третю сигарету, звів очі до стелі і випустив товстий струмінь диму. — У тебе надійний нюх, капрале. Я б хоч зараз надав цьому молодчику звання дійсного рядового… Масаракш, я б зробив його офіцером! У нього бригадирські нахили, він дуже любить ставити запитання перед офіцерами… Але я тепер дуже добре тебе розумію, капрале. Твій рапорт мав усі підстави. Отож… не будемо поки що підвищувати його… — Ротмістр підвівся, важко ступаючи, обійшов стіл і зупинився перед Максимом. — Не будемо навіть робити його дійсним рядовим. Він справжній боєць, але він ще молокосос… Ми займемось його вихованням… Увага! — загорлав він зненацька. — Капрале Гаал, виведіть заарештованих! Рядовий Панді і кандидате Сим, забрати мою картину і все, що тут є паперового! Віднести до мене в машину!

Він крутнувся і вийшов з кімнати. Гай докірливо глянув на Максима, але нічого не сказав. Легіонери підводили затриманих, штурханами ставили їх на ноги і вели до дверей. Затримані не чинили опору. Вони були наче з вати, вони хиталися, у них підгиналися ноги. Гладкий чолов’яга, що стріляв у коридорі, голосно постогнував і лаявся пошепки. Жінка безгучно ворушила губами. У неї дивно світилися очі.

— Агов, Маку, — сказав Панді, — візьми оту ковдру з ліжка, загорни у неї книжки, а якщо не вистачить, візьми ще й простирадло. Як складеш, тягни усе вниз, а я картину понесу… Та не забудь автомат, дурню! Ти думаєш, чого на тебе пан ротмістр напосівся? Бо ж автомат покинув. Хіба можна зброю кидати? Та ще в бою… Ех, ти!..

— Облиш розмови, Панді, — сердито сказав Гай, — бери картину і йди.

У дверях він обернувся до Максима, постукав себе пальцем по лобі і зник. Було чути, як Панді, спускаючись по сходах, на все горло виспівує «Вгамуйсь, матусю». Максим зітхнув, поклав автомат на стіл і підійшов до стосу книжок, скинутих на ліжко та на підлогу. Його зненацька осяяло, що він тут ніде ще не бачив такої кількості книжок, хіба що в бібліотеці. У книжкових крамницях книжок було, звісно, також більше, але тільки за кількістю, а не за назвами.

Книжки були старі, з вижовклими сторінками. Деякі трохи обгоріли, а деякі, на подив Максима, виявилися відчутно радіоактивними. Не було часу як слід роздивитися їх.

Максим спакував два клунки і кілька секунд пристояв, озираючи кімнату. Порожні, перехняблені стелажі, темні плями там, де були картини, самі картини, видерті з рам, затоптані… і жодних слідів зуболікарської техніки. Він узяв клунки і попрямував до дверей, але потім згадав і повернувся за автоматом. На столі під склом лежали дві фотокартки. На одній — та сама прозора жінка, і на колінах у неї хлопчик років чотирьох із здивовано відкритим ротом, а жінка — молода, вдоволена, горда… На другій фотокартці — красива місцевість у горах, темні купи дерев, старовинна нанівзруйнована вежа… Максим закинув автомат за спину і повернувся до клунків.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Щоранку після снідання бригада шикувалася на плацу для зачитування наказів та розводу на заняття. Це була найтяжча для Максима процедура, якщо не брати до уваги вечірніх перевірок. Зачитування будь-яких наказів завершувалося щоразу справжнім пароксизмом захоплення. Максим змушував себе придушувати мимовільну огиду до цього раптового божевілля, що охоплювало всю бригаду від командира до останнього кандидата; він сварив себе за скептицизм інородця і чужинця; намагався надихнутися сам, повторював подумки, що мусить збагнути і перейнятися. Але йому було дуже важко.

З дитинства вихований у дусі стримано-іронічного ставлення до себе, у неприязні до гучних слів, він аж злився на товаришів по строю, на хлопців, добрих, простодушних, чудових загалом хлопців, коли вони зненацька, після зачитування наказу про покарання трьома добами карцеру кандидата ім’ярек за суперечку з дійсним рядовим таким-то, роззявляли роти, втрачали властиву їм добродушність та почуття гумору і заходжувалися із запалом ревти «ура», а потім заспівували із сльозами на очах «Марш Бойового Легіону» і повторювали його двічі, тричі, а подеколи й чотири рази. При цьому з бригадної кухні вироювалися навіть кухарі й з ентузіазмом підхоплювали, шалено розмахуючи черпаками та ножами, добре що були поза строєм. Максим пам’ятав, що в цьому світі слід бути, як усі, тому також співав і також намагався втратити почуття гумору, і це йому вдавалося, але було гидко, бо сам він ніякого піднесення не відчував, а відчував саму лише ніяковість.

Цього разу вибух ентузіазму стався після наказу номер сто двадцять сім про підвищення дійсного рядового Димби в капрали, наказу номер сто двадцять вісім про оголошення подяки кандидатові у дійсні рядові Симу за виявлену під час операції відвагу та наказу номер сто двадцять дев’ять про переведення казарми четвертої роти на ремонт. Не встиг бригадний ад’ютант засунути папірці з наказами до шкіряного планшета, як бригадир зірвав з себе кашкет, набрав повні груди повітря і скрипливим фальцетом закричав: «Вперед!.. Легіонери!.. Залізнії!..» І пішло, і поїхало… Сьогодні було особливо ніяково, бо Максим бачив, як по темних щоках ротмістра Чачу покотилися сльози. Легіонери ревли бугаями, відбиваючи такт прикладами на масивних ремінних пряжках. Щоб не бачити цього і не чути, Максим щосили зажмурився і заревів розпаленим тахоргом, і голос його заглушив усі голоси — принаймні так йому здавалося. «Вперед, безстрашнії!..» — ревів він, нікого вже не чуючи, окрім самого себе. До чого ж ідіотські слова… Мабуть, який-небудь капрал написав. Треба дуже любити свою справу, щоб ходити у бій з такими словами. Він розплющив очі і побачив зграю чорних птахів, що сполохано і безгучно роїлися над плацом… «Алмазний панцир не спасе тебе, о враже…»

Потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Бригадир обвів стрій посоловілими очима, згадав, де він перебуває, і ридаючим, зірваним голосом скомандував: «Панам офіцерам розвести роти на заняття!» Хлопці похитували головами і сторопіло косували один на одного. Здається, вони нічого не тямили, і ротмістрові Чачу довелося двічі крикнути: «Шикуйсь!», перш ніж ряди набули належного вигляду. Потому роту відвели до казарми і ротмістр наказав: «Перша секція призначається у конвой. Решті секцій стати до занять згідно з розпорядком. Р-розійдись!»

Розійшлись. Гай вишикував свою секцію і розподілив пости. Максимові з дійсним рядовим Панді випав пост у допитній камері. Гай нашвидку пояснив йому обов’язки: стояти струнко праворуч і позаду заарештованого, при найменшій спробі заарештованого підвестися з лавиці — перешкоджати силою, підкорятися безпосередньо командирові бригади, старший — рядовий Панді… Коротше кажучи, дивись на Панді.
[1] [2] [3] [4]