Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (5)

— Я б тебе нізащо не поставив на цей пост, кандидатів туди не посилають, одначе пан ротмістр наказав… Ти будь насторожі, Маку. Щось не збагну я пана ротмістра. Чи то він тебе хоче просунути якнайскоріше — дуже ти йому сподобався у справі; вчора на розгляді операції з командирами секцій він багато про тебе говорив, та й до наказу послав… Чи то він тебе перевіряє. Чому так — не відаю. Можливо, я винен зі своїм рапортом, а може, ти сам зі своїми балачками… — Він стурбовано оглянув Максима. — Почисть-но ще раз чоботи, підтягни пасок і надінь парадні рукавиці… Ба, у тебе ж немає, кандидатам не видають… Гаразд, біжи на склад, та хутчіше, за тридцять хвилин виходимо.

На складі Максим застав Панді, який міняв тріснуту кокарду.

— Ось, капрале! — сказав Панді, звертаючись до начальника складу і поплескуючи Максима по плечу. — Бачив? Дев’ятий день хлопець у Легіоні — і вже подяка. До камери його зі мною поставили… Либонь, за білими рукавицями прибіг? Видай йому гарні рукавиці, капрале, він заслужив. Хлопець — герой!

Капрал невдоволено забурчав, поліз у стелажі, захаращені військовим майном, кинув на прилавок перед Максимом кілька пар білих нитяних рукавиць і проказав зневажливо:

— Герой!.. Це ви тут з очманілими герої. Звісно, коли у нього від болю все нутро потріскалось, підходь і клади його до мішка. Тут би і мій дід героєм був. Без рук, без ніг…

Панді образився.

— Твій дід без тями п’ятами накивав би, — сказав він, — якби на нього ось так з двома пістолетами наскочили… Я, було, подумав, край панові ротмістру…

— «Край, край…» — буркотів капрал. — От запроторять вас за півроку на південний кордон, тоді побачимо, хто без тями втікатиме…

Коли вони вийшли зі складу, Максим спитав якомога поштивіше (старий Панді полюбляв поштивість):

— Добродію Панді, чому у цих виродків такі болі? Та ще й у всіх одночасно. Як це так?

— Від страху, — відповів Панді й для більшої ваги стишив голос: — Виродки, розумієш? Читати тобі потрібно більше, Маку. Є така брошура: «Виродки, хто вони і звідки». Прочитай, а то як був ти дурнем, так ним і залишишся. На одній хоробрості далеко не поїдеш… — Він помовчав. — От ми хвилюємося, наприклад, злостимося, скажімо, чи перелякались — у нас нічого, хіба що спітніємо чи, скажімо, жижки затремтять. А в них організм ненормальний, звироднілий. Злоститься він на когось чи, приміром, перепудився, чи взагалі — у нього відразу сильні болі в голові й у всьому тілі. До непритомності. Зрозумів? За такою особливістю ми їх впізнаємо і, звісна річ, затримуємо… беремо… А гарні в тебе рукавички, якраз на мене. Як гадаєш?

— Затісні вони мені, добродію Панді, — пожалівся Максим. — Давайте мінятися: ви оці візьміть, а мені свої дайте, розношені.

Панді був дуже задоволений. І Максим був дуже задоволений. Зненацька він згадав Фанка, як той карлючився у машині, качався від болю… і як його забрали патрульні легіонери. Але що могло настрахати Фанка? І на кого він міг так злоститися? Адже він не хвилювався, спокійно вів авто, насвистував, дуже йому чогось хотілося… Певне, курити. Втім, він обернувся, завважив патрульну машину… Чи це було вже потому?.. Так, він дуже поспішав, а фургон заступав шлях… Може, він розізлився?.. «Та ні, чого я вигадую? Мало які напади бувають у людей… А затримали його за аварію. Цікаво, проте, куди він мене віз і хто він такий? Фанка варто було б розшукати…»

Він надраяв чоботи, дав собі повний лад перед великим дзеркалом, почепив на шию автомат, знову глянув у дзеркало, і в цю мить Гай наказав шикуватися.

Гай прискіпливо всіх обдивився, перевірив знання обов’язків і побіг у ротну канцелярію доповісти. Поки його не було, легіонери зіграли у «мило», було розказано три історії з вояцького життя, яких Максим не зрозумів через незнання деяких специфічних висловів; потім до Максима причепилися, щоб він розповів, звідкіля він такий здоровезний — це зробилося вже звичним жартом у секції, — й ублагали його скачати в рурочку пару монеток на згадку. Відтак із канцелярії вийшов ротмістр Чачу у супроводі Гая. Він також прискіпливо всіх оглянув, підійшов, сказав Гаю: «Веди секцію, капрале», і секція попрямувала до штабу.

У штабі ротмістр наказав дійсному рядовому Панді і кандидатові Симу йти за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кімнати з щільно позапинаними вікнами, пропахченої димом паличок для паління. У дальньому кінці стояв величезний порожній стіл, кругом столу були розставлені триногі стільці, а на стіні висіла потьмяніла картина, що зображала старовинну битву: коні, щетинясті панцирі з дранки, оголені пилкоподібні мечі і цілий ліс списів, схожих на вила. За десять кроків од столу і правіше дверей Максим завважив залізне дірчасте сидіння. Єдина ніжка під сидінням була пригвинчена до підлоги здоровецькими болтами.

— Стати по місцях! — скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.

Панді турботливо поставив Максима праворуч і позаду залізного сидіння, сам став ліворуч і пошепки наказав «струнко». І вони з Максимом завмерли. Ротмістр сидів, закинувши ногу на ногу, попихкував сигаретою і байдуже роздивлявся легіонерів. Він був підкреслено байдужий, проте Максим виразно відчував, що ротмістр якнайуважніше стежить за ним, і тільки за ним.

Потому за спиною Панді розчинилися двері. Панді вмить зробив два кроки вперед, крок вправо і поворот наліво. Максим також шарпнувся було, але втямив, що він не заступає дороги і його це не стосується, а тому просто щосили вирячив очі. Усе-таки було в цій дорослій грі щось заразливе, незважаючи на примітивність її та очевидну недоречність у зв’язку з бідуванням населеного острова.
[1] [2] [3] [4]