Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (5)

Ротмістр всівся у крісло, кинув на стіл кашкета, закурив і пальцем поманив до себе Максима. Максим підійшов, хвацько клацнув підборами.

— Чому кинув автомат? — неголосно спитав ротмістр.

— Ви наказали не стріляти.

— Пане ротмістр.

— Так точно. Ви наказали не стріляти, пане ротмістр. Ротмістр, прищулившись, пускав дим у стелю.

— Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б відкусив собі язика?

Максим змовчав. Розмова йому не подобалася, але він добре пам’ятав настанови Гая.

— Хто батько? — спитав ротмістр.

— Вчений, пане ротмістр.

— Живий?

— Так точно, пане ротмістр.

Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.

— Де він?

Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.

— Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам’ятаю.

— Але те, що він вчений, ти пам’ятаєш… А що ти ще пам’ятаєш?

— Не знаю, пане ротмістр. Пам’ятаю багато що, проте капрал Гаал вважає, що це несправжня пам’ять.

У коридорі пролунали квапливі кроки, до кімнати зайшов Гай і виструнчився перед ротмістром.

— Займись цими напівтрупами, капрале, — сказав ротмістр. — Наручників вистачить?

Гай зиркнув через плече на заарештованих.

— З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.

— Дій.

Гай вибіг, а у коридорі вже знову гупали чоботи, з’явилися командири секцій і доповіли, що операція здійснюється успішно, двоє підозрілих уже схоплені, пожильці, як завжди, надають активну допомогу. Ротмістр наказав їм поквапитися, а після закінчення передати до штабу парольне слово «Тамба». Коли командири секцій вийшли, він закурив нову сигарету і якийсь час мовчав, дивлячись, як легіонери знімають зі стелажів книжки, перегортають їх і жбурляють на ліжко.

— Панді, — проказав він неголосно, — займись картинами. От тільки з цією обережніше, не ушкодь, я візьму її собі… — Відтак він знову повернувся до Максима. — Якої ти думки про неї? — спитав він.

Максим подивився. На картині був морський берег, висока водна далина без виднокраю, сутінки і жінка, що виходила з моря. Вітер. Холоднувато. Жінка змерзла.

— Гарна картина, пане ротмістр, — сказав Максим.

— Впізнаєш місця?

— Аж ніяк. Цього моря я ніколи не бачив.

— А яке бачив?

— Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам’ять.

— Дурниці. Саме це. Але ти дивився не з берега, а з містка, і під тобою була біла палуба, а позаду, на кормі, був ще один місток, тільки трохи нижче. А на березі була не ця молодиця, а танк, і ти наводив під башту… Знаєш ти, щеня, що це означає, коли болванка поціляє під башту? Масаракш… — просичав він і роздавив недокурок об стіл.

— Не розумію, — сказав Максим холодно. — Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.
[1] [2] [3] [4]