Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (7)

— Кандидате Сим! Ти виявив себе непересічним бійцем і вірним бойовим товаришем. Я клопотався перед командиром бригади про дострокове присвоєння тобі звання дійсного рядового Бойового Легіону. Екзамен вогнем ти витримав цілком успішно. Залишається останній екзамен — екзамен кров’ю…

У Гая радісно підстрибнуло серце. Він не ждав, що це станеться так швидко. «Молодець ротмістр! От що значить старий вояк! А я, дурень, втелющив собі в голову, ніби він копає під Мака…» Гай глипнув на Мака, і радість його дещо пригасла. Обличчя Мака було абсолютно дерев’яне, очі вирячені, все за статутом, та саме зараз можна було б не дотримуватися так суворо статутних правил.

— Я вручаю тобі наказ, кандидате Сим, — вів далі пан ротмістр, простягаючи Макові аркушик паперу. — Це перший письмовий наказ, адресований тобі особисто. Сподіваюсь, не останній. Прочитай і розпишись.

Мак узяв наказ і пробіг його очима. У Гая знову тенькнуло серце, але вже не від радості, а від якогось важкого передчуття. Обличчя Мака залишалося так само непорушним і все було начебто гаразд, проте він трохи загаявся, перше ніж узяв перо і розписався. Пан ротмістр огледів підпис і поклав аркушик до планшета.

— Капрале Гаал, — сказав він, беручи зі столу запечатаний конверт. — Іди в караульне приміщення і приведи засуджених. Візьми автомат… Ні, ось цей, скраю.

Гай узяв конверт, почепив автомат на плече, повернувся кругом і попрямував до дверей. Він ще почув, як пан ротмістр сказав Макові:

— Нічого, кандидате, не полошись. Це страшно тільки першого разу…

Гай бігцем рушив через плац до будівлі бригадної тюрми, вручив начальникові варти конверт, розписався де слід, сам одержав необхідні розписки, і йому вивели засуджених. Це були нещодавні змовники — тлустий дядько, якому Мак вивернув пальці, і жінка. Масаракш, цього тільки не вистачало! Жінка — це зовсім зайве… Це не для Мака… Він вивів заарештованих на плац і погнав їх до казарми. Чоловік плентався нога за ногу і все колисав свою руку, а жінка йшла пряма, як жердина, засунувши руки глибоко в кишені жакетки, і, здавалося, нічого не бачила і не чула. Масаракш, а чому, власне кажучи, не для Мака? Якого дідька! Ця баба така ж гадина, як і чоловік. Чому ми повинні надавати їй якісь пільги? І чому це, масаракш, слід надавати якісь пільги кандидатові Симу? Нехай звикає, масаракш і масаракш!..

Пан ротмістр і Мак були уже в машині. Пан ротмістр — за кермом. Мак з автоматом межи колін — на задньому сидінні. Він розчинив дверцята, і засуджені залізли всередину. «На підлогу!» — скомандував Гай. Вони слухняно сіли на залізну підлогу, а Гай — на сидіння навпроти Мака. Він спробував зловити його погляд, але Мак дивився на засуджених. Ні, він дивився на цю бабу, котра скорчилася на підлозі, обхопивши коліна.

Пан ротмістр, не обертаючись, сказав: «Готов?» — і машина рушила.

Дорогою не розмрвляли. Пан ротмістр гнав машину на шаленій швидкості — мабуть, хотів усе закінчити до сутінок, та й чого баритися… Мак невідривно дивився на жінку, наче ловив її погляд, а Гай уперто ловив погляд Мака. Засуджені, хапаючись одне за одного, совалися по підлозі; товстун спробував було заговорити з бабою, але Гай прикрикнув на нього. Машина вихопилася за місто, проминула південну заставу й відразу звернула на покинутий путівець, знайомий, дуже знайомий путівець, що вів до Рожевих Печер. Машина підстрибувала усіма чотирма колесами, триматися було важко. Мак не бажав зводити очі, а тут ще ці напівнебіжчики щомиті хапалися за коліна, рятуючись від нещадної хитавиці. Гай нарешті не витримав і копнув тлустого гада чоботом під ребра, однак це не допомогло — той все одно хапався і далі. Пан ротмістр вкотре повернув, різко загальмував, і машина повільно, обережно з’їхала у кар’єр. Пан ротмістр заглушив мотор і скомандував: «Виходь!»

Було вже близько вісімнадцятої години, у кар’єрі збирався легкий вечірній туман, звітрені камінні стіни відсвічували рожевим. Колись тут видобували мармур. А кому він нині потрібний, цей мармур?..

Справа наближалася до розв’язки. Мак і далі тримався, як ідеальний солдат: жодного зайвого руху, обличчя байдужо-дерев’яне, очі в чеканні наказу спрямовані на начальство. Товстун поводився добре, з гідністю. З ним мороки, напевне, не буде. А от баба під кінець розклеїлася. Вона судомливо стискала кулаки, притискала їх до грудей і знову опускала, і Гай вирішив, що буде істерика, проте волочити її на руках до місця страти усе-таки, схоже, не доведеться.

Пан ротмістр закурив, зиркнув на небо і сказав Макові:

— Веди їх по цій стежині. Дійдеш до печер — сам побачиш, де їх ставити. Коли закінчиш, обов’язково перевір і за необхідності добий контрольним пострілом. Що таке контрольний постріл, знаєш?

— Так точно, — проказав Мак дерев’яним голосом.

— Брешеш, не знаєш. Це — в голову. Дій, кандидате. Сюди ти повернешся уже дійсним рядовим.

Жінка раптом сказала:

— Якщо поміж вас є бодай одна людина… повідомте моїй матері… Селище Качки, будинок два… Це поряд… її звати…

— Не принижуйся, — басом сказав товстун.

— її звати Іллі Тадер…

— Не принижуйся, — повторив товстун, підвищивши голос, і пан ротмістр, не розмахуючись, ткнув його кулаком в лице. Товстун замовк, схопившись за щоку, і з ненавистю подивився на пана ротмістра.

— Дій, кандидате, — повторив пан ротмістр.

Мак повернувся до засуджених і ворухнув автоматом. Засуджені попленталися по стежині. Жінка обернулася і ще раз крикнула:

— Селище Качки, будинок два, Іллі Тадер!

Мак, виставивши перед себе автомат, повільно крокував за ними. Пан ротмістр розчинив дверцята, боком сів за кермо, випростав ноги і сказав:

— Ну от, чверть години почекаємо.

— Так точно, пане ротмістр, — машинально відповів Гай.

Він дивився услід Макові, дивився доти, поки уся група не зникла за рожевим виступом. «На зворотному шляху необхідно буде купити пляшку, — подумав він. — Нехай нап’ється. Кажуть, це допомагає».

— Можеш курити, капрале, — сказав пан ротмістр.

— Дякую, пане ротмістр, я не курю.

Пан ротмістр далеко чвиркнув крізь зуби.

— Не боїшся розчаруватися у своєму приятелі?

— Аж ніяк… — нерішуче сказав Гай. — Хоча, з вашого дозволу, мені дуже шкода, що йому дісталася жінка. Він горець, а в них там…

— Він такий самий горець, як ми з тобою, — сказав пан ротмістр. — І справа тут не в жінках… Утім, подивимося. Чим ви займалися, коли вас викликали?

— Співали хором, пане ротмістр.

— І що ж ви співали?

— Гірські пісні, пане ротмістр. Він знає дуже багато пісень.

Пан ротмістр вийшов з машини і став прогулюватися взад-вперед по стежині. Більше він не розмовляв, а хвилин за десять почав насвистувати «Марш». Гай чекав пострілів, але пострілів не було, і він почав непокоїтися. Втекти від Мака неможливо. Обеззброїти його — ще неможливіше. Але тоді чому він не стріляє? Може, він повів їх далі звичного місця?.. На звичному місці занадто сильно пахне, гробарі закопують неглибоко, а в Мака надто розвинений нюх… Він через саму лише власну гидливість зайвих кілометрів з п’ять пройти здатний…

— Н-ну, так… — сказав пан ротмістр, зупиняючись. — От і все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого товаришочка. І боюсь, що тебе сьогодні востаннє називають капралом.
[1] [2] [3] [4]