Генрих Альтов. Ослик i "аксiома" (на украинском языке) (1)

Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?

– Що вдається? - перепитує вiн i вiдразу ж забуває про високочастотну каву. - Зараз побачиш. Я покажу тобi веселку, це цiкаво...

Того дня, коли ми з Адою пiшли в "Художнiй", а потiм перечiкували в метро дощ i я поцiлував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам'ятав на все життя. Iншi веселки пригадуються якось взагалi, вони схожi одна на одну, а та зовсiм особлива. Невже я розповiдав Антенi?.. Нi, звичайний збiг. Це було вже в дев'ятому класi, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рiк пiсля його вiд'їзду.

Антена ставить лампу в куток на пiдлогу. Потiм вiдходить на середину кiмнати, дiстає з кишенi срiблястий цилiндрик, рiзко ним змахує, немов струшує термометр.

Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щiльну прозору стрiчку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрiшнiй край її зеленiє, розпливається, i майже одночасно проступає третiй колiр - фiалковий.

Це чаклунство, неможливе чаклунство.

Передi мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.

Всi предмети в кiмнатi втрачають обриси, кудись вiдступають. Вони зникають, їх просто не iснує. Реальна лише ця веселка - вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.

Вона ось-ось щезне. Вона тремтить вiд найменшого подиху. Миготять i дихають нiжнi фарби. В них гуркiт далекої грози, тривожнi спалахи блискавиць над обрiєм, вiдблиски сонця в пiнявих дощових калюжах.

Я простягаю руку. "Не треба!" - вигукує Антена. На мить веселка спалахує слiпучим мiдно-жовтим вогнем i зразу ж зникає.

– Її не можна чiпати, - винувато зауважує Антена. - Якщо не чiпати, вона тримається довго, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусiдський хлопчина...

* * *

Кiмната, в якiй ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжковi полицi вздовж двох стiн (на полицях уперемiж книги й iграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на нiй спить обiдраний плямистий кiт. Верстат, завалений iнструментами. Стiл з якоюсь напiвзiбраною електронною тумбою.

Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на однiй полицi порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратнiй муаровiй палiтурцi i вiдкриваю на тiй сторiнцi, де лежить закладка.

"Всi цi проекти подорожi по Всесвiту - за винятком польотiв всерединi сонячної системи- варто викинути в кошик на смiття".

Ого, як енергiйно! "Радiоастрономiя i зв'язок через космiчний простiр" Парселла. Гаразд, вiзьмемо щось iнше.

"Неможливо обминути цi труднощi, i нема нiякої надiї подолати їх..."

Це монографiя Хорнера про мiжзорянi перельоти. А ще? Фантастичний роман.

"При велетенському розривi у часi втрачається сам сенс польотiв: астронавт i планета починають жити вiдiрваним, марним одне для одного життям".

– Пiдбадьорююче читання. Навiщо ти це колекцiонуєш?

– А як же? - дивується Антена. - Потрiбно знати, як мiркують iншi...

Мiркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не мiркують. Автор довго запевняє, що ось академiк А. надгенiальний, а професор Б. надмудрий, потiм воли починають розмовляти - i що це за наївне базiкання!
[1] [2] [3] [4]