Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (9)

[1] [2] [3] [4]

Максим завмер. Він був безсилий, йому потрібно було щонайменше дві десятих секунди, може, півтори, але цьому вбивці вистачило б і однієї.

— Руки вперед! — каркнув Чачу. — Капрале, наручники! Подвійні наручники! Та хутчій, масаракш!

Панді, якого Максим неодноразово на заняттях кидав через голову, з великою обачністю наблизився, відстібаючи од пояса важкий ланцюг. Озвірілість на його обличчі заступив стурбований вираз.

— Май на увазі, — сказав він Максимові. — Коли що, пан ротмістр її враз… того… любку твою…

Він защіпнув сталеві браслети на зап’ястках Максима, присів навпочіпки і скував йому ноги. Максим про себе усміхнувся. Він уже знав, що робитиме надалі. Проте він недооцінив ротмістра. Ротмістр не відпустив Раду. Усі разом вони спустилися по сходах, усі разом сіли у вантажівку, і ротмістр ані на мить не відвів пістолета. Затим у вантажівку упхнули скутого Гая. До світанку було ще далеко, так само сіявся дощ, розмиті вогні ледве освітлювали мокру вулицю. На лавицях у кузові з гуркотом всідалися легіонери, величезні мокрі пси мовчки рвалися з повідців і, осаджені, нервово, зі скімленням, позіхали. А в під’їзді, прихилившись до одвірка і склавши руки на животі, стояв воротар. Він дрімав.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Державний прокурор відкинувся на бильце крісла, вкинув до рота кілька сушених ягід, пожував і запив ковтком цілющої води. Відтак зажмурився, притиснув пальцями втомлені очі й прислухався. Довкола на багато сотень метрів було добре. Кам’яниця Палацу юстиції була безлюдна, у вікна монотонно періщив нічний дощ, не чути було сирен і вищання гальм, не стукотіли і не гули ліфти. І нікого не було, тільки у приймальні за високими дверима тихий, наче миша, нудився в очікуванні наказів нічний референт. Прокурор спроквола розплющив очі і крізь рухомі кольорові плями глянув на крісло для відвідувачів, виготовлене за особливим замовленням. «Крісло я візьму з собою. І стіл також, я до нього звик… А шкода буде, мабуть, іти звідси — нагрів місце… І навіщо мені йти? Дивно улаштована людина: якщо перед нею сходи, їй неодмінно треба видряпатися на самісінький верх. Нагорі холодно, дмуть дуже шкідливі для здоров’я протяги, падати звідтіля смертельно, сходинки слизькі, небезпечні, і ти чудово знаєш це, та однаково лізеш, дряпаєшся — язик на плече. Всупереч обставинам — лізеш, всупереч будь-яким порадам — лізеш, всупереч опору ворогів — лізеш, всупереч власним інстинктам, тверезому глуздові, передчуттям — лізеш, лізеш, лізеш… Той, хто не лізе вгору, той падає вниз, це правильно. Але і той, хто лізе вгору, також падає вниз…»

Писк внутрішнього телефону урвав його думки. Він узяв навушник і, досадливо кривлячись, сказав:

— Що таке? Я зайнятий.

— Ваше превосходительство… — прошелестів референт. — Людина, яка назвала себе Мандрівцем, телефонує по вашій особистій лінії і настійливо просить розмови з вашим…

— Мандрівець? — Прокурор пожвавішав. — З’єднайте. У навушнику клацнуло, референт прошелестів:

— Його превосходительство вас слухає.

Знову клацнуло, і знайомий голос проказав твердо, по-пандейськи, вимовляючи слова:

— Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?

— Для тебе — ні.

— Мені треба поговорити з тобою.

— Коли?

— Зараз, якщо можна.

— Я до твоїх послуг, — сказав прокурор. — Приїжджай.

— Я буду за десять — п’ятнадцять хвилин. Жди.

Прокурор поклав навушник і певний час сидів непорушно, пощипуючи нижню губу. «З’явився, голубе, — подумав він. — І знову як сніг на голову. Масаракш, скільки грошей я перевів на цього чоловіка, більше, мабуть, аніж на всіх інших вкупі, а знаю про нього лише те, що всі інші зосібна. Небезпечна постать. Непередбачувана. Зіпсував настрій…» Прокурор сердито зиркнув на папери, розкладені по столу, недбало згріб їх докупи і сунув у стіл. «Скільки часу він був відсутній?.. Авжеж, два місяці. Як завжди. Щез невідомо куди, два місяці жодної звістки, і нате, будь ласка, мов бісеня з коробки… Ні, з цим бісеням треба щось робити, так працювати неможливо… Ну гаразд, а що йому від мене потрібно? Що, власне, сталося за ці два місяці? Повалили Спритника… Навряд чи це його цікавить. Спритника він зневажав. Утім, він усіх зневажає… По його лінії нічого не було, та він і не з’явиться до мене через таку дрібницю — піде прямо до Канцлера або до Барона… Можливо, натупав що-небудь цікаве і хоче ввійти в альянс? Дай боже, дай боже… А проте, я на його місці ні з ким в альянс не вступав би… Можливо, процес?.. Та ні, до чого тут процес. Утім, що гадати, вживімо краще необхідних заходів».
[1] [2] [3] [4]



Добавить комментарий

  • Обязательные поля обозначены *.

If you have trouble reading the code, click on the code itself to generate a new random code.