Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (9)

Тої ж миті Рада вхопилася за його руку.

— Ні-ку-ди! — мовила вона здушено. — Нізащо! Нікуди не підеш… Нехай спробує… Тоді я також… Я не подивлюсь…

Гай відкинув ковдру, спустив з ліжка ноги і підійшов до Максима. Він помацав його за плечі, за руки, забруднився мазутом, витер собі лоба, забруднив лоб.

— Нічого не второпаю, — сказав він жалібно. — Ти живий… Звідкіля ти узявся? Радо, перестань ревти… Тебе не поранено? У тебе жахливий вигляд… І ось кров…

— Це не моя, — сказав Максим.

— Нічого не второпаю, — повторив Гай. — Послухай-но, адже ти живий! Радо, грій воду! Розбуди старого, нехай дасть горілки…

— Тихо, — сказав Максим. — Не галасуйте, за мною женуться.

— Хто? Навіщо? Які дурниці… Радо, дай йому перевдягнутися!.. Маку, сідай, сідай… Чи, можливо, ти хочеш лягти? Як це сталося? Чому ти живий?..

Максим обережно присів на краєчок стільця, поклав руки на коліна, .аби нічого не замастити, і, дивлячись на цих двох, востаннє дивлячись на них, як на своїх друзів, відчуваючи навіть якусь цікавість до того, що станеться потім, сказав:

— Адже я тепер злочинець, хлоп’ята. Я щойно висадив у повітря башту.

Він не здивувався, що вони зрозуміли його вмить, блискавично зрозуміли, про яку башту йдеться, і не перепитали. Рада лише стиснула руки, не зводячи з нього погляду, а Гай крякнув, родинним жестом почухав чуприну обома руками і, відводячи очі, проказав з досадою:

— Телепень. Помститися, отже, вирішив… Кому помщаєшся? Ех, ти, як був навіжений, так і залишився. Дитя нерозумне… Гаразд. Ти нічого не говорив, ми нічого не чули. Гаразд… Нічого не бажаю знати. Радо, грій воду. Та не шуми там, не буди людей… Роздягайся, — суворо сказав він Максимові. — Завозився, як анциболот, де тебе носить…

Максим підвівся і заходився роздягатися. Скинув брудну мокру сорочку (Гай побачив рубці від куль і голосно проковтнув слину), з огидою стягнув неподобно брудні чоботи і штани. Уся вдяганка була в чорних плямах, і звільнившись від неї, Максим відчув полегкість.

— Ну, от і добре, — сказав він і знову сів. — Дякую, Гаю. Я ненадовго, тільки до ранку, а потім зникну…

— Воротар тебе бачив? — похмуро спитав Гай.

— Він спав.

— Спав… — сказав Гай із сумнівом. — Він, знаєш… Ну, можливо, звісно, і спав. Спить же він коли-небудь…

— Чому ти вдома? — спитав Максим.

— У звільненні.

— Яке ще там звільнення? — сказав Максим. — Увесь Легіон, певно, зараз за містом…

— А я вже не легіонер, — сказав Гай, криво усміхаючись. — Вигнали мене з Легіону, Маку. Я тепер усього-на-всього армійський капрал, навчаю селюків, яка нога права, яка — ліва. Навчу — і гайда на хонтійський кордон, в окопи… Такі от у мене справи, Маку.

— Це через мене? — тихо спитав Максим.

— Та як тобі сказати… Загалом, так.

Вони глянули один на одного, і Гай відвів очі. Максим раптом подумав, що якби Гай зараз виказав його, то, певно, повернувся б до Легіону і до своєї заочної офіцерської школи; і ще він подумав, що якихось два місяці тому подібне не могло б спасти йому на думку. Йому зробилося неприємно, захотілося зникнути, зараз же, негайно, але повернулася Рада і покликала його до ванної. Поки він мився, вона приготувала попоїсти, підігріла чай, а Гай сидів на тому ж місці, підперши щоки кулаками, і на обличчі у нього була нудьга. Він ні про що не запитував — певно, боявся почути що-небудь страшне, що-небудь таке, що прорве останню лінію його оборони, переріже останні ниточки, які з’єднують його з Максимом. І Рада ні про що не запитувала — мабуть, їй було не до того; вона не зводила з нього очей, не відпускала його руки і час від часу схлипувала — боялася, що він зненацька щезне, її коханий. Щезне і вже ніколи не з’явиться, І тоді Максим — часу залишалося обмаль — відсунув недопиту чашку і почав розповідати сам.

Про те, як допомогла йому мати терористки, як він зустрівся з виродками, хто вони такі, виродки, насправді, чому вони виродки, і що таке башти, яка гаспидська, відворотна вигадка ці башти. Про те, що сталося сьогодні вночі, як виродки бігли на кулемет і вмирали один по одному, як завалилася ця паскудна купа мокрого заліза і як він ніс мертву жінку, що в неї відібрали дитину і забили чоловіка…

Рада слухала жадібно, і Гай також врешті-решт зацікавився, він навіть почав ставити запитання, єхидні, злі запитання, дурні і жорстокі, і Максим збагнув: він ні в що не вірить, усе це відштовхується од його свідомості, як вода від жиру, йому неприємно це слухати і він ледве стримується, щоб не обірвати Максима. І коли Максим закінчив розповідь, він недобре усміхнувся і сказав:

— Ловкенько вони обвели тебе круг пальця.

Максим глянув на Раду, однак Рада відвела очі і, покусуючи губу, проказала нерішуче:

— Не знаю… Можливо, звичайно, була одна така башта… Розумієш, Маку, цього просто не може бути, того, що ти розповідаєш…

Вона говорила із завмиранням, тихо, вочевидь прагнучи не образити його, прохально зазирала йому в очі, погладжувала по плечу, а Гай зненацька розлютів і почав говорити, що це ж глупство, що Максим просто не уявляє собі, скільки таких башт стоїть по країні, скільки їх будується щороку, щодня, — то невже ж ці мільярди витрачаються лише для того, щоб двічі на день завдавати прикрощів жалюгідній жменьці виродків?!

— На саму охорону скільки грошей витрачається, — додав він після паузи.

— Про це я думав, — сказав Максим. — Мабуть, усе справді не так просто. Однак хонтійські гроші тут ні до чого… І потім, я сам бачив: щойно башта завалилася, їм усім покращало. А що стосується ПБЗ… Зрозумій, Гаю, для захисту з йовітря башт забагато. Щоб перекрити повітряний простір, їх потрібно значно менше… І потім, навіщо ПБЗ на південному кордоні! Хіба у диких виродків є балістичні засоби?

— Там багато чого є, — сказав Гай злісно. — Ти нічого не знаєш, а всьому віриш… Вибач, Маку, але якби ти був не ти… Усі ми занадто довірливі, — гірко додав він.

Максимові вже не хотілося сперечатися і взагалі говорити на цю тему. Він почав розпитувати, як іде життя, де працює Рада, чому не пішла вчитися, як дядечко, як сусіди… Рада пожвавішала, заходилася розповідати, затим спохопилася, зібрала брудний посуд і вийшла на кухню. Гай почухався обома руками, похмурився на темне вікно, а потім зважився і розпочав серйозну чоловічу розмову.

— Ми тебе любимо, — сказав він. — Я тебе люблю, Рада тебе любить, хоч і неспокійна ти людина і все у нас через тебе пішло якось не так. Але от у чім річ: Рада тебе не просто любить, не так, розумієш… а як тобі сказати… загалом, ти розумієш… Загалом, подобаєшся ти їй, і весь цей час вона проплакала, а перший тиждень навіть прохворіла. Вона дівчина добра, хазяйновита, багато хто на неї задивляється, і це не дивно… Не знаю, як ти до неї, але що я тобі пораджу? Облиш ти всі ці дурощі, не для тебе вони, не з твоїм розумом за це братися, заплутають тебе, сам загинеш, багатьом безвинним людям життя зіпсуєш — ні до чого все це. А повертайся-но до себе в гори, знайди своїх, головою не згадаєш — серце підкаже, де твоя батьківщина… Ніхто тебе там не шукатиме, влаштуєшся, налагодиш життя, тоді приїзди, забирай Раду, і буде вам добре. А може, ми на той час і з хонтійцями покінчимо, Пандеї покажемо, де раки зимують, настане врешті мир, і заживемо як люди…

Максим слухав його і думав, що, якби він справді був горцем, він би, мабуть, так і вчинив: повернувся б на батьківщину і зажив би потихеньку з молодою дружиною, забув би про всі ці жахи, про складнощі… Ні, не забув, а організував би оборону, отож чиновники Творців і носа б туди не сунули; а прибули б туди легіонери, бився б біля рідного порога до останнього… «Проте я не горець. У горах мені робити нічого, а справа моя тут, я з усім цим миритися не хочу… Рада? Що ж, Рада… якщо справді кохає, то зрозуміє, повинна зрозуміти… Не хочу зараз про це думати, не хочу кохати, не час мені зараз кохати…»

Він замислився й не відразу усвідомив, що в будинку щось змінилося. Хтось ходив коридором, хтось шептався за стіною. Зненацька у коридорі завовтузилися, Рада відчайдушно крикнула: «Маку!..» — і враз замовкла, ніби їй затисли рота. Він підхопився на рівні і кинувся до вікна, але двері розчинися, і на порозі з’явилася Рада, без кровинки на лиці. Війнуло знайомим запахом казарми, загупотіли, вже не криючись, підковані чоботи, Раду упхнули до кімнати, і слідом посунули люди у чорних комбінезонах, і Панді з озвірілим обличчям навів на нього автомат, а ротмістр Чачу, хитрий, як завжди, і розумний, як завжди, стояв поруч з Радою, тримаючи її за плече і вперши ствол пістолета їй у бік.

— Ні з місця! — крикнув він. — Ворухнешся — стріляю!
[1] [2] [3] [4]