Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (3)

Важко сказати, у чім тут річ, але він асоціюється чомусь чи то з вовком, чи то з мавпою. Ну й нехай. Не будемо про нього…

Рада знову з’явилася і поставила перед Максимом тарілку, в якій парувала каша з м’яса та овочів і грубий скляний кухоль з пінистою рідиною.

— Добре, — сказав Максим і жестом вказав на стілець поруч із собою.

Йому дуже хотілося, щоб Рада посиділа біля нього, поки він їстиме, розповіла йому що-небудь, а він послухав би її голос, і щоб вона відчула, як вона йому подобається і як йому добре поруч із нею.

Але Рада тільки усміхнулася і похитала головою. Вона проказала щось — Максим розібрав слово «сидіти» — і відійшла до бар’єра. «Шкода», — подумав Максим. Він узяв двозубу виделку і заходився їсти, силкуючись із тридцяти відомих йому слів стулити фразу, що передавала б доброзичливість, симпатію і потребу в спілкуванні.

Рада, зіпершись спиною на бар’єр, стояла, схрестивши руки на грудях, і позиркувала на нього. Щоразу, коли їхні очі зустрічалися, вони усміхалися одне одному, і Максима трохи дивувало, що усмішка Ради робилася дедалі блідішою та невпевненішою. Він переживав доволі різнорідні почуття. Йому було приємно дивитися на Раду, хоча до цього відчуття приплутувалася наростаюча тривога. Він діставав насолоду від їжі, що виявилася несподівано смачною і доволі поживною. Водночас він чув на собі косий гнітючий погляд вусаня і безпомилково вловлював невдоволення крихкотілої жінки за бар’єром… Він обережно надпив з кухля — це було пиво, холодне, свіже, але, здається, занадто міцне. На любителя.

Вусань щось сказав, і Рада підійшла до його столика. Між ними розпочалася якась притишена балачка, неприємна і неприязна, але в цю мить на Максима напосілася муха, і йому довелося вступити у боротьбу. Муха була могутня, синя, нахабна: вона наскакувала, здавалося, відразу зусебіч, вона гула і завивала, наче освідчувалася Максимові у коханні, вона не хотіла відлітати, вона хотіла бути тут, з ним і з його тарілкою, ходити по них, облизувати їх, вона була надокучлива і багатослівна. Скінчилося все тим, що Максим зробив незграбний рух, і вона впала у пиво. Максим гидливо переставив кухоль на інший столик і заходився доїдати рагу.

Підійшла Рада і вже без усмішки, дивлячись убік, запитала щось.

— Так, — сказав Максим про всяк випадок. — Рада хороша.

Вона глянула на нього з відвертим переляком, відійшла до бар’єра і повернулася, несучи на блюдечку маленьку чарку з коричневою рідиною.

— Смачно, — сказав Максим, дивлячись на дівчину лагідно й стурбовано. — Що погано? Радо, сядьте тут говорити. Треба говорити. Не треба йти.

Ця ретельно обміркована промова справила на Раду несподівано погане враження. Максимові здалося навіть, що вона от-от заплаче. Принаймні у неї задрижали губи, вона прошепотіла щось і втекла з зали. Крихкотіла жінка за бар’єром зронила кілька обурених слів. «Щось я не так роблю», — занепокоєно подумав Максим. Він абсолютно не міг собі уявити — що. Він тільки розумів: ні вусань, ні крихкотіла жінка не хочуть, щоб Рада з ним «сидіти» і «говорити». Та оскільки вони аж ніяк не були представниками адміністрації і охоронцями законності і оскільки він, Максим, здається, не порушував жодних законів, думку цих роздратованих людей не варто було, мабуть, брати до уваги.

Вусань процідив щось крізь зуби, неголосно, але з цілком уже неприємною інтонацією, одним духом допив свою склянку, витягнув з-під столу замашного чорного полірованого ціпка, підвівся і неквапом наблизився до Максима. Він сів навпроти, поклав ціпок упоперек столу і, не дивлячись на Максима, проте звертаючись вочевидь до нього, заходився цідити повільні, важкі слова, часто повторюючи «масаракш», і балачка його здавалась Максимові такою ж чорною та відполірованою від тривалого використання, як його відразливий ціпок, і в балачці цій була чорна погроза, і виклик, і неприязнь, і все це якось дивно замивалося байдужістю інтонації, байдужістю на обличчі та порожнечею безбарвних, осклянілих очей.

— Не розумію, — сказав Максим сердито.

Тоді вусань поволі обернув до нього біле обличчя, зиркнув мовби наскрізь, поволі, нарізно поставив якесь запитання і раптом спритно вихопив з ціпка довгого блискучого ножа з вузьким лезом. Максим навіть розгубився. Не знаючи, що сказати і як реагувати, він узяв зі столу виделку й повертів її у пальцях. Це вплинуло на вусаня несподівано. Він м’яко, не встаючи, відскочив, звалив стілець, безглуздо присів, виставив перед себе свій ніж, вуса його відстовбурчилися, і оголилися жовті довгі зуби. Крихкотіла жінка за бар’єром оглушливо заверещала. Максим від несподіванки підстрибнув. Вусань раптом опинився зовсім поруч, але тої ж миті звідкілясь з’явилася Рада і стала між ним і Максимом й заходилася голосно й дзвінко кричати. — спершу на вусаня, відтак, обернувшись, на Максима. Максим нічогісінько не розумів, а вусань, неприємно ошкіряючись, взяв свій ціпок, заховав у нього ніж і спокійно попрямував до виходу.

У дверях він обернувся, зронив кілька неголосних слів і зник.

Рада, бліда, з тремтячими губами, підняла звалений стілець, витерла серветкою пролиту на стіл коричневу рідину, забрала брудний посуд, віднесла, повернулася і щось сказала Максимові. Максим відповів «так», але це не допомогло. Рада повторила те ж саме, і голос у неї був роздратований, хоча Максим відчував, що вона не стільки розгнівана, скільки налякана.

«Ні», — сказав Максим, і враз жінка за бар’єром жахливо загорлала, затрясла щоками, і тоді Максим нарешті признався: «Не розумію».

Жінка вискочила з-за бар’єра, ані на мить не припиняючи кричати, підлетіла до Максима, стала перед ним, уперши руки в боки, і лементувала й далі, а потім вчепилася за його вдяганку і заходилася грубо нишпорити по кишенях. Приголомшений Максим не опирався. Він лише повторював: «Не треба», — і жалібно позиркував на Раду. Крихкотіла жінка штурхнула його в груди і, ніби дійшовши якогось страшного рішення, помчала назад до себе за бар’єр і там ухопила телефонний навушник.

— Фанк! — мовив Максим проникливо. — Фанк погано! Іти. Погано.

Потім усе якось несподівано розрядилося. Рада сказала щось крихкотілій жінці, та кинула навушник, поклекотіла ще трохи і заспокоїлася. Рада посадила Максима на попереднє місце, поставила перед ним нового кухля з пивом і, на його неймовірну втіху й полегшення, сіла поруч. Якийсь час усе було напрочуд добре. Рада ставила запитання, Максим, сяючи від задоволення, відповідав на них: «Не розумію», крихкотіла жінка бурчала на віддалі. Максим, посилювавшись, вибудував ще одну фразу й оголосив, що «дощ ходить масаракш погано туман». Рада зайшлася від сміху. А потім прийшла ще одна молоденька і доволі симпатична дівчина, привіталася з усіма, вони з Радою вийшли, і через деякий час Рада з’явилася вже без фартушка, у блискучому червоному плащі з відлогою і з великою картатою сумкою в руці.

— Ходімо, — сказала вона, і Максим підхопився.

Одначе відразу піти не вдалося. Крихкотіла жінка знову зірвалася на крик. Знову їй щось було не до шмиги, знову вона чогось вимагала. Цього разу вона розмахувала пером і якимсь папірцем. Деякий час Рада сперечалася з нею, та підійшла друга дівчина і стала на бік жінки. Йшлося про щось очевидне, і Рада врешті-решт поступилася. Тоді вони усі втрьох причепилися до Максима. Спершу вони по черзі і хором ставили одне й те саме запитання, якого Максим, природно, не розумів. Він лише розводив руками. Потім Рада наказала усім замовкнути, злегенька торкнулася Максимових грудей і запитала:

— Мак Сим?

— Максим, — поправив він.

— Мак? Сим?

— Максим. Мак — не треба. Сим — не треба. Максим.

Тоді Рада приставила палець до свого носика і мовила:
[1] [2] [3] [4]