Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (18)
[1] [2] [3] [4]Якийсь час Вепр розмірковував.
— Ви не дозволите мені зателефонувати в одне місце? — спитав він.
— Ні, — сказав Максим.
— Тут така справа, — сказав Вепр. — Якщо вас не уб’ють, то, наскільки я розумію, вам напевне знадобляться люди, готові до бою. Якщо вас уб’ють, люди знадобляться мені. Адже для цього ви мене і взяли, на випадок, якщо вас уб’ють… Але сам я зможу лише почати, а часу буде обмаль, і людей потрібно попередити заздалегідь. От я й хочу їх попередити.
— Штаб? — спитав Максим неприязно.
— В жодному разі. У мене є своя група.
Максим мовчав. Попереду вже виростав сірий п’ятиповерховий будинок з камінною стіною вздовж фронтону. Той самий. Десь там швендяла коридорами Риба, горланив і плювався розгніваний Бегемот. І там був Центр. Коло замкнулося.
— Гаразд, — сказав Максим. — Біля входу є телефон-автомат. Коли я зайду всередину — але не раніше, — можете вийти з машини і зателефонувати.
— Добре, — сказав Вепр.
Вони вже під’їхали до повороту з автостради. Чомусь Максим згадав Раду і уявив собі, що з нею станеться, якщо він не повернеться. Зле їй буде. А може, й нічого. Може, навпаки, її випустять… «Все одно — сама. Гая немає, мене немає… Бідолашна дівчинка…»
— У вас є родина? — спитав він Вепра.
— Так. Дружина. Максим покусав губу.
— Вибачте, що так недоладно вийшло, — пробурмотів він.
— Нічого, — спокійно сказав Вепр. — Я попрощався. Я завжди прощаюсь, коли виходжу з дому… Оце, виходить, і є Центр? Хто б міг подумати…
Максим зупинився на стоянці, втиснувшись поміж старенькою малолітражкою і розкішним урядовим лімузином.
— Ну, от і все, — сказав він. — Побажайте мені удачі, Вепре.
— Від щирого серця… — сказав Вепр. Голос його осікся, він закашлявся. — Усе-таки я дожив до цього дня, — пробурмотів він.
Максим ліг щокою на кермо.
— Добре було б цей день пережити… — сказав він. — Добре було б побачити вечір…
Вепр зиркнув на нього з тривогою.
— Не хочеться йти, — пояснив Максим. — Ох, не хочеться… До речі, Вепре, майте на увазі і розкажіть своїм друзям. Ви живете не на внутрішній поверхні кулі. Ви живете на зовнішній поверхні кулі. І таких куль безліч у світі, на деяких живуть значно гірше, ніж ви, а на деяких — значно краще. Проте ніде вже не живуть безглуздіше. Не вірите? Ну й дідько з вами. Я пішов.
Він розчинив дверцята і виліз назовні. Він перетнув асфальтовану стоянку і почав підніматися по камінних сходах, сходинка за сходинкою, намацуючи в кишені вхідну перепустку, яку зробив для нього прокурор, і внутрішню перепустку, яку десь поцупив цдя нього прокурор, і просту рожеву картонку, що зображала перепустку, яку прокурор так і не зумів ні зробити, ні поцупити для нього. Було спечно, небо блищало, як алюміній, непроникливе небо населеного острова. Камінні сходинки пекли крізь підметки, а може, це тільки здавалося. Все було безглуздо. Увесь замір був нездарний. «На бісового батька усе це чинити, коли підготуватися до пуття не встигли… А раптом там сидить не один офіцер, а два? Або навіть три офіцери сидять у цій кімнаті і ждуть мене з автоматами напоготові?.. Ротмістр Чачу стріляв з пістолета, калібр той самий, тільки куль буде більше, і я вже не той, яким був колись, він уже серйозно заїздив мене, мій населений острів. І поповзти геть цього разу не дадуть… Я — глупак. Був глупак і глупаком лишився. Купив мене пан прокурор, спіймав на гачок… Одначе як він мені повірив? Незбагненна річ… Добре було б зараз дременути в гори, подихати чистим гірським повітрям. Так мені й не довелося побувати у тутешніх горах… Дуже люблю гори… Такий розумний, недовірливий чолов’яга — і довірив мені таку коштовність! Найбільший скарб цього світуї Цей огидний, мерзенний, підлий скарб… Будь він проклятий, масаракш, і ще раз масаракш, і ще тридцять три рази масаракш!»
Він розчинив скляні двері й простягнув легіонерові вхідну перепустку. Потім він перетнув вестибюль — мимо дівулі в окулярах, яка ставила штампи, мимо адміністратора у каскетці, який лаявся з кимсь по телефону, — і біля входу в коридор показав іншому легіонерові внутрішню перепустку. Легіонер кивнув йому — вони були вже, можна сказати, знайомі, впродовж останніх трьох днів Максим приходив сюди щодня.
Далі.
Він пройшов довгим, без дверей, коридором і звернув ліворуч. Тут він був лише вдруге. Вперше — позавчора, помилково («Вам, власне, куди потрібно, добродію?» — «Мені, власне, потрібно до шістнадцятої кімнати, капрале». — «Ви помилилися, добродію. Вам — у наступний коридор». — «Вибачте, капрале, винен. Справді…»).
Він подав капралові внутрішню перепустку і скосив око на двох здоровезних легіонерів з автоматами, котрі нерухомо стояли обабіч дверей навпроти. Відтак глянув на двері, в які збирався зайти. «Відділ спеціальних перевезень». Капрал уважно роздивлявся перепустку, потім, усе ще роздивляючись, натис якусь кнопку в стіні — за дверима задзеленчав дзвінок. «Тепер він там приготувався, офіцер, який сидить поряд із зеленою портьєрою. Або двоє офіцерів приготувалися. Або, можливо, навіть троє офіцерів… Вони ждуть, коли я зайду. І якщо я злякаюсь їх і вискочу назад, мене зустріне капрал і зустрінуть легіонери, котрі охороняють двері без таблички, за якою, напевне, повнісінько солдатів».
Капрал повернув перепустку і сказав:
— Прошу. Приготуйте документи.
Максим вийняв рожеву картонку, розчинив двері і ступив крок у кімнату.
Масаракш.
Так і є.
Не одна кімната. Три. Анфіладою. І в кінці — зелена портьєра. І килимова доріжка з-під ніг аж до портьєри. Щонайменше, тридцять метрів.
І не двоє офіцерів. Навіть не троє. Шестеро.
Двоє в армійському сірому — у першій кімнаті. Вже навели автомати.
Двоє в жандармському чорному — у другій кімнаті. Ще не навели, одначе також готові.
Двоє в цивільному — обабіч зеленої портьєри у третій кімнаті.
Один повернув голову…
Ну, Маку!
Він рвонувся вперед. Вийшло щось на зразок потрійного стрибка з місця. Він ще встиг подумати: не порвати б сухожилля.
Тужаво вдарило в обличчя повітря.
Зелена портьєра.
Цивільний ліворуч дивиться вбік, шия відкрита. Ребром долоні.
Цивільний праворуч, певне, кліпає. Повіки нерухомо напівопущені. Згори по тімені — і в ліфт.
У ліфті темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?
Повільно й лунко застукотів автомат і відразу — другий. Ну що ж, чудова реакція. Ду-ут… ду-ут… ду-ут… Проте це поки що у двері, в те місце, де вони мене бачили. Вони ще не второпали, що сталося. Це звичайнісінький рефлекс.