Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (17)
[1] [2] [3] [4]У супроводі Пуголовка та денного референта він неквапливо рушив лабораторіями відділу хімічного захисту, ввічливо усміхаючись людям з одним шевроном на рукаві халата, поплескуючи іноді по плечу безшевронних, пристоюючи біля двошевронних, щоб потиснути руку, розуміюче покивати головою і поцікавитися, чи немає претензій.
Претензій не було. Усі наче працювали або вдавали, що працюють, — у них не второпаєш. Миготіли якісь лампочки на якихось приладах, варилися якісь рідини в якихось посудинах, пахло якоюсь гидотою, де-не-де мучили тварин. Було у них тут чисто, світло, просторо; люди здавалися ситими і спокійними, ентузіазму не виявляли, з інспектором трималися цілком коректно, але без будь-якої теплоти і, то вже напевне, без належної запопадливості.
І в багатьох кімнатах — нехай то був кабінет чи лабораторія — висів портрет Мандрівця: над робочим столом, поряд з таблицями і графіками, у простінку між вікнами, над дверима; іноді портрет лежав під склом на столі. Це були фотокартки, малюнки олівцем або вугіллям; один портрет був навіть написаний олійною фарбою. Тут можна було побачити Мандрівця, який грається з м’ячем; Мандрівця, який читає лекцію; Мандрівця, який гризе яблуко; Мандрівця суворого, замисленого, втомленого, розлюченого і навіть Мандрівця, який регочеться на всю губу. Ці сучі діти навіть малювали на нього шаржі й чіпляли їх на найвидніших місцях… Прокурор уявив, як він заходить до кабінету молодшого радника юстиції Фильтика і знаходить там карикатуру на самого себе. Масаракш, це було неймовірно, неможливо!
Він усміхався, поплескував, тиснув руки, а сам весь час думав, що от він уже вдруге тут з минулого року і все нібито по-старому, однак раніше він якось не звертав на це уваги!.. А тепер от звернув. Чому лише тепер?.. А, ось чому! Що таке був для мене Мандрівець рік чи два тому? Формально — один з нас, фактично — кабінетна фігура, яка не має ні впливу на політику, ні свого місця в політиці, ні своїх цілей у політиці. Але відтоді він устиг чимало. Загальнодержавного масштабу операція по вилученню іноземних шпигунів — це його акція. Прокурор сам вів ці процеси і був тоді приголомшений, збагнувши, що має справу не з типовими липовими шпигунами-виродками, а зі справжніми закоренілими розвідниками, закинутими Острівною Імперією для збирання наукової та економічної інформації. Мандрівець виловив їх усіх, усіх без винятку, і відтоді зробився постійним шефом особливої контррозвідки.
Далі: саме Мандрівець викрив змову голомозого Пухиря, особи моторошної, котра сиділа дуже міцно, сильно і небезпечно копала під шефство Мандрівця над контррозвідкою. І власноруч його рішив, нікому не довірив. Він завжди виступав відкрито, ніколи не маскувався і діяв тільки власними силами — ніяких коаліцій, ніяких уній, ніяких тимчасових союзів. Так він повалив одного по одному трьох начальників Військового департаменту — ті навіть оком зморгнути не встигали, а їх уже викликали нагору, — поки не домігся, щоб поставили Смикунця, який панічно боїться війни… Це він рік тому завалив проект «Золото», іДо його подала нагору Імперська спілка промисловості й фінансів… Тоді здавалося, що Мандрівець от-от злетить, оскільки проект викликав захват у самого Канцлера, проте Мандрівець йому якось довів, що усі вигоди проекту — суто минущі, а за десять років почнеться пошесть божевілля й цілковита розруха… Він постійно якось примудрявся їм доводити; ніхто ніколи нічого не міг їм довести, лише Мандрівець міг. І загалом зрозуміло чому. Він ніколи нічого не боявся. Так, він довго сидів у себе в кабінеті, та врешті-решт зрозумів свою справжню ціну. Зрозумів, що він потрібен усім нам, хоч би хто ми були і хоч би як чубилися між собою. Тому що тільки він може створити захист, тільки він може позбавити нас мук… А шмаркачі у білих халатах малюють на нього карикатурки…
Референт розчинив перед прокурором наступні двері, і прокурор побачив свого Мака. Мак у білому халаті з шевроном на рукаві сидів на підвіконні й дивився у двір. Коли б який-небудь радник юстиції дозволив собі у службовий час стирчати на підвіконні й купувати витрішки, його можна було б із спокійним сумлінням послати по етапу, як відвертого неробу і навіть саботажника. У даному ж випадку, масаракш, нічого не можна було сказати. Ти його за барки, а він тобі: «Даруйте! Я подумки експериментую. Відійдіть і не заважайте!»
Великий Мак продавав витрішки. Він пробіг очима по гостях, повернувся було до свого заняття, однак тої ж миті знов озирнувся й придивився пильніше. «Впізнав, — подумав прокурор. — Впізнав, розумнику мій…» Він увічливо всміхнувся Макові, поплескав по плечу молоденького лаборанта, який крутив арифмометр, і, зупинившись посередині кімнати, роззирнувся.
— Н-ну… — проказав він у простір між Маком і Пуголовком. — А тут у нас що робиться?
— Пане Сим, — сказав Пуголовок, червоніючи, підморгуючи і потираючи руки, — поясніть панові інспектору, чим ви… кахи… гм…
— А я вас знаю, — сказав великий Мак, якось несподівано виникаючи на відстані двох кроків од прокурора. — Пробачте, якщо я не помиляюсь, ви — державний прокурор.
Авжеж, мати справу з Маком було нелегко — увесь ретельно обміркований план полетів шкереберть відразу: Мак і в думці не мав нічого приховувати, він нічого не боявся, йому було цікаво, він дивився на прокурора з висоти свого велетенського зросту, мов на якусь дивну екзотичну тварину…
Треба було перебудовуватися на ходу.
— Так, — з холодним подивом проказав прокурор і перестав усміхатися. — Наскільки мені відомо, я справді державний прокурор, хоча мені незрозуміло… — Він спохмурнів і втупився в обличчя Мака. Мак широко усміхався. — Чи ти ба! — вигукнув прокурор. — Ну звісно ж… Мак Сим, він же Максим Каммерер! Однак, даруйте, ви ж загинули. Масаракш, як ви сюди потрапили?
— Довга історія, — відповів Мак, махнувши рукою. — Між іншим, я також здивований тим, що бачу вас тут. Ніколи не думав, що наші заняття цікавлять Департамент юстиції…
— Ваші заняття цікавлять найнесподіваніших людей. — сказав прокурор. Він узяв Мака попідруч, відвів його до дальнього вікна і довірчо прошепотів: — Коли ви нам подаруєте пігулки? Справжні пігулки, на всі тридцять хвилин…
— А ви хіба також?.. — спитав Мак. — Втім, так, природно…
Прокурор тужливо похитав головою і з тяжким зітханням закотив очі.
— Наше благословіння і наше прокляття, — мовив він. — Щастя нашої держави і горе її правителів… Масаракш, я страшенно радий, що ви живі, Маку! Мушу вам сказати, що справа, в якій ви проходили, була однією з небагатьох у моїй кар’єрі, котрі залишили у мене почуття прикрого незадоволення. Ні-ні, не заперечуйте: за буквою закону ви були винні, з цього боку все гаразд… Ви напали на башту, здається, вбили легіонера, за це, самі розумієте, по голівці не гладять. А от по суті… Признаюсь, рука у мене здригнулася, коли я підписував ваш вирок. Начебто я засуджував дитину, не ображайтесь. Врешті-решт, це була затія швидше наша, ніж ваша, і вся відповідальність…
— Я не. ображаюсь, — сказав Мак. — І ви загалом маєте рацію: витівка з цією баштою була хлоп’яцтвом… Дякувати богу, що нас тоді не розстріляли.
— Це було все, що я міг зробити, — сказав прокурор. — Пригадується, я був дуже засмучений, дізнавшись про вашу загибель… — Він засміявся і по-дружньому стис лікоть Мака. — Страшенно радий, що все скінчилося так щасливо. Страшенно радий познайомитись. — Він глянув на годинник. — Послухайте, Маку, а чому ви тут? Ні-ні, я не збираюсь вас заарештовувати, це не мій клопіт, нехай тепер вами займається військова комендатура. Але що ви робите в цьому інституті? Хіба ви хімік? Та ще… — Він вказав пальцем на шеврон.
— Я — усе потрошку, — сказав Мак. — Трошки хімік, трошки фізик…
— Трошки підпільник, — сказав прокурор, добросердо сміючись.
— Зовсім мало, — рішуче сказав Мак.
— Трошки фокусник… — сказав прокурор. Мак уважно подивився на нього.
— Трошки фантазер, — вів далі прокурор, — трошки авантюрист…
— Це вже не спеціальності, — заперечив Мак. — Це, якщо хочете, типові риси будь-якого порядного вченого.