Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (16)

— Так! І цей також!

Очі у Фанка зробилися дикі. Він шаснув рукою під плащ, витягнув пістолет і спрямував ствол на Гая. Максим щосили вдарив його по руці знизу вгору, і пістолет злетів високо у повітря. Максим, сам іще до кінця не збагнувши, що сталося, задумливо провів його поглядом. Фанк зігнувся, сунув ушкоджену руку під пахву. Гай коротко і точно, як на заняттях, вдарив його по шиї, і він повалився ницьма. Поруч зненацька вродилися легіонери, ощирені, спітнілі від роботи, змарнілі від люті.

— В машину! — гаркнув Максим Гаю, нахилився і підхопив Фанка під пахви.

Фанк був тілистий і ледве проліз у люк. Максим пірнув слідом, отримав на прощання удар прикладом по задній частині. У танку було темно і холодно, як у склепі, густо смерділо соляркою. Зеф відтягнув Фанка од люка і поклав на підлогу.

— Хто такий? — гаркнув він.

Максим не встиг відповісти. Гачок, який довго і невдало мучив стартер, нарешті завів машину. Все навколо задригоніло і загримкотіло. Максим махнув рукою, протиснувся у башту і висунувся назовні. Поміж танків уже не було нікого, крім легіонерів. Усі двигуни працювали, лунав пекельний гуркіт, густа задушлива хмара вихлопів оповивала схил. Деякі танки рухалися, де-не-де з башт стирчали голови: бліцтрегер із сусідньої машини подавав Максимові якісь знаки, кривив розпухлу, у синцях пику. Раптом він щез: двигуни ревонули з подвоєною силою, і всі танки з брязкотом і деренчанням одночасно рвонулися вперед і вгору по схилу.

Максим відчув, що його вхопили упоперек тулуба і тягнуть униз. Він нахилився і завважив вирячені, як у цілковитого ідіота, очі Гая. Як тоді, у бомбовозі, Гай хапав Максима руками, безперервно мурмотів щось, обличчя його зробилося бридким, не було у ньому вже ні хлоп’яцтва, ні наївної мужності — суцільна недоумкуватість і готовність стати вбивцею. «Почалося, — подумав Максим, з огидою відштовхуючи бідолашного хлопця. — Почалось, почалось… Увімкнули випромінювачі, почалось…»

Танк, здригаючись, видряпувався на гребінь, грудки землі летіли з-під гусениць. Позаду нічого вже не було видно за сизим димом, а попереду зненацька відкрилася сіра глиниста рівнина, і забовваніли віддалеки пласкі пагорби на хонтійському боці, і танкова лавина, не стишуючи ходу, посунула туди. Рядів уже не було, усі машини мчали наввипередки, черкаючи одна другу, безглуздо повертаючи баштами… У одного танка на повному ходу злетіла гусениця: він дзиґою закрутився на місці, перекинувся: друга гусениця зіскочила і важкою блискучою змією шугонула в небо: ведучі колеса продовжували шалено крутитися, а з нижніх люків вискочили двоє в сірому, зістрибнули на землю і, розмахуючи руками, побігли вперед, вперед, тільки вперед, на підступного ворога… Зблиснув вогонь, крізь брязкіт і ревіння дзвінким тріском прорвався гарматний постріл, і відразу всі танки заходилися бахкати, довгі червоні язики вилітали з гармат, танки присідали, підстрибували, огорталися густим чорним димом нечистого пороху, і за хвилину все заволокло чорно-жовтою хмарою, а Максим усе дивився, безсилий відвести очі од цього величного у своїй злочинній недоладності видовиська, терпляче віддираючи од себе чіпкі руки Гая, який тягнув, кликав, благав, жадав заслонити своїми грудьми від усіх небезпек… Люди, заводні ляльки, звірі… Люди.

Нараз Максим отямився. Настав час перебирати управління на себе. Він спустився вниз, мимохідь поплескав Гая по плечу, чіпляючись за якісь металеві поруччя, роззирнувся у тісному хисткому ящику, мало не задихнувся від газолінового смороду, розгледів мертвотно-бліде обличчя Фанка з закоченими очима, Зефа, який скоцюрбився під снарядним ящиком, відштовхнув Гая і проліз до водія.

Гачок тримав важелі на себе і щосили піддавав газу. Він співав, він горлав не своїм голосом, тому його було чути, і Максим навіть розібрав слова «подячної пісні». Тепер необхідно було якось утихомирити його, зайняти його місце і відшукати у цьому диму придатну балку, або глибоку ковбаню, або який-небудь пагорб, щоб було де захиститися від атомних вибухів… Та не так сталося, як гадалося. Щойно він почав обережно розціплювати кулаки Гачка, закляклі на важелях, як відданий Гай, завваживши, що його ианові чиниться непослух, просунувся збоку і зацідив знавіснілого Гачка величезним гайковим ключем у скроню. Гачок осунувся, обважнів і випустив важелі. Максим розлютився, відшпурнув Гая вбік, та було вже пізно, і не було часу жахатися і співчувати. Він відтягнув труп, всівся і взяв управління.

В оглядовий люк майже нічого не було видно: невеличка ділянка глинястого грунту, поросла рідкою травою, і далі — суцільна заволока сизого гару. Не могло бути й мови про те, щоб знайти що-небудь у цій імлі. Залишалося одне: стишити хід і обережно рухатися доти, поки танк не заглибиться межи пагорби. Втім, стишувати хід також було небезпечно. Якщо атомні міни почнуть вибухати раніше, ніж він дістанеться до пагорбів, можна осліпнути і взагалі згоріти… Гай терся то праворуч, то ліворуч, зазирав у лице, шукав наказів.

— Нічого, друже… — бурмотів Максим, відсторонюючи його ліктями. — Це минеться… Усе минеться, все… Потерпи ще трошки…

Гай бачив, що з ним розмовляють, і точив сльозу від жалю, що знову, як тоді, у бомбовозі, не чує жодного слова.

Танк проскочив крізь густий струмінь чорного диму: ліворуч хтось горів. Проскочили, і довелося відразу круто звернути, щоб не наїхати на мертву, розчавлену гусеницями людину. Виринув з диму і щез перехняблений прикордонний знак, за ним почалися розідрані, зім’яті дротяні загородження. З непомітного рівчака вигулькнув на мить чолов’яга у дивній білій касці, шалено замахав здійнятими кулаками і тої ж миті щез, наче розчинився у землі. Курна заволока попереду помалу розсіювалася, і Максим побачив бурі круглі пагорби зовсім близько і заляпану тванюкою корму танка, що повз чомусь навскоси до загального руху, і ще один палаючий танк. Максим відвернув ліворуч, цілячись машиною у глибоке, поросле кущами сідло між двома пагорбами трохи вище. Він був уже близько, коли назустріч приснув вогонь, і весь танк загув від жахливого удару. З несподіванки Максим дав повний газ, кущі і хмара білястого диму над ними стрибнули назустріч, промайнули білі каски, викривлені ненавистю обличчя, здійняті кулаки, відтак під гусеницями щось залізно затріщало, ламаючись. Максим зціпив зуби, взяв круто праворуч і повів машину подалі від цього місця, косогором, небезпечно хилячись, мало не перекидаючись, обходячи пагорб, і в’їхав нарешті у вузький видолинок, порослий молоденькими деревцями. Тут він вирішив зупинитися.

Він розчахнув середній люк, висунувся до пояса і роззирнувся. Місце було підхоже, зусібіч танк оточували високі бурі схили. Максим заглушив двигун, і відразу ж Гай загорлав хрипким фальцетом якусь віддану нісенітницю, щось безглуздо римоване, якусь саморобну оду на честь найвидатнішого і найулюбленішого Мака: таку пісню міг би скласти пес, якби навчився людської мови.

— Замовкни! — наказав Максим. — Витягни цих людей назовні і повкладай біля машини… Стій, я ще не закінчив! Роби це обережно, це мої улюблені друзі, наші улюблені друзі…

— А ти куди? — спитав Гай із жахом.

— Я буду тут, поруч.

— Не залишай мене… — заскімлив Гай. — Або дозволь, я піду з тобою…

— Ти мене не слухаєшся, — суворо сказав Максим. — Роби, що я наказав. І роби обережно, пам’ятай, що це наші друзі…

Гай заголосив, та Максим уже не слухав його. Він вибрався з танка і побіг угору схилом пагорба. Десь неподалік продовжували рухатися танки, надсадно ревли двигуни, брязкотіли гусениці, зрідка бахкали гармати. Високо в небі провищав снаряд. Максим пригинцем вибіг на вершину, присів навпочіпки у кущах і ще раз від усього серця похвалив себе за такий вдалий вибір місця.

Унизу — палицею докинути — виявився широкий прохід поміж пагорбів, і цим проходом, впадаючи з виповненої димом рівнини, збиваючись докупи, гусениця до гусениці, суцільним потоком рухалися танки — низькі, приплюснуті, могутні, з величезними пласкими баштами і довгими гарматами. Це були вже не штрафники, це проходила регулярна армія. Кілька хвилин Максим, оглушений і сторопілий, спостерігав це видовище, моторошне і неправдоподібне, як історичний кінофільм. Повітря хиталося і здригалося від шаленого гуркоту і ревіння, пагорб тремтів під ногами, наче злякана тварина, і все-таки Максимові здавалося, що машини йдуть у похмурому, загрозливому мовчанні. Він чудово знав, що там, під броньованими листами, знаходяться у хрипінні очманілі солдати, проте всі люки були щільно зачинені, і здавалося, що кожна машина — один суцільний зливок бездушного металу… Коли пройшли останні танки, Максим озирнувся назад, вниз, і його танк, нахилений поміж дерев, видався йому жалюгідною жерстяною іграшкою, дряхлою пародією на справжній бойовий механізм. Так, унизу пройшла Сила, щоб зустрітися з другою, ще страшнішою Силою, і, згадавши про цю другу Силу, Максим поквапно скотився вниз, до гаю. Обійшовши танк, він зупинився.

Вони лежали рядком: білий до синяви Фанк, схожий на мерця: скарлючений Зеф, який учепився брудно-білими пальцями в свою руду чуприну і постогнував, і усміхнений Гачок з мертвими очима ляльки. Наказ було виконано точно. Проте Гай, весь обдертий, весь у крові, також лежав віддалеки, відвернувши од неба ображене мертвотне обличчя, розметавши руки, і довкруг нього трава була зім’ята й затолочена, і валялася сплющена біла каска у темних плямах, а з понівечених кущів стирчали ще чиїсь ноги в чоботах.

— Масаракш… — пробурмотів Максим, з жахом уявляючи собі, як тут кілька хвилин тому зійшлися на смерть двоє рикаючих і виючих псів, кожен на славу своєму господареві…

І в цю мить та, друга Сила завдала удару у відповідь.

Максимові цей удар прийшовся на очі. Він закричав від болю, щосили замружився і впав на Гая, вже збагнувши, що той мертвий, однак намагаючись затулити його своїм тілом. Це було суто рефлекторне — він ні про що не встиг подумати і нічого не встиг відчути, крім болю в очах, — він був ще в падінні, коли його мозок замкнув себе.

Коли довколишній світ знову зробився можливим для людського сприйняття, свідомість відімкнулася. Збігло, певно, дуже мало часу, кілька секунд, проте Максим отямився, весь покритий рясним потом, з пересохлим горлом, і голова у нього дзвеніла, мовби його вдарили дошкою у вухо. Все довкола змінилося, світ став багряним, світ був закиданий листям і обламаними гілками, світ був сповнений розжареного повітря, з червоного неба дощем падали вирвані з корінням кущі, палаючий хмиз, грудки гарячої сухої землі. І стояла хворобливо-дзвеняча тиша. Живих і мертвих розкидало вусебіч. Гай, засипаний листям, лежав ницьма кроків за десять. Поруч з ним сидів Зеф: однією рукою він продовжував триматися за голову, а другою затуляв очі. Фанк скотився вниз, застряв у водориї і тепер куйовдився там, терся обличчям об землю. Танк також знесло нижче і розвернуло. Зіпершись на гусеницю спиною, мертвий Гачок весело усміхався.,.

Максим підхопився, розкидавши навалене гілляччя. Він підбіг до Гая, схопив його, підняв, глянув у скляні очі, притулився щокою до щоки, прокляв і тричі прокляв цей світ, в якому він такий самотній і безпорадний, де мертві стають мертвими назавжди, тому що нічого немає, тому що немає чим зробити їх живими… Здається, він плакав, гатив кулаками по землі, топтав білу каску, а потім Зеф заходився протяжливо кричати від болю, і тоді він отямився і, не дивлячись навколо, не відчуваючи вже нічого, крім ненависті й жадоби вбивати, почвалав знову нагору, на свій спостережний пункт…

Тут також усе змінилося. Кущів уже не було, спечена глина диміла і потріскувала, звернений на північ схил пагорба горів. На півночі багряне небо зливалося з суцільною стіною чорно-коричневого диму, і над цією стіною виростали, розпухаючи на очах, яскраво-помаранчеві, якісь маслянисто-жирні хмари. І туди, де зносилися під небесну твердінь, що розскочилася від удару, тисячі тисяч тонн розжареного пороху, спопелілі до атомів надії вижити і жити, в цю пекельну топку, улаштовану безщасними дурнями для безщасних дурнів, тяг з півдня, наче у піддувало, легкий воложистий вітер.

Максим глянув униз, на прохід поміж пагорбів. Там було порожньо, зрита гусеницями і обпалена атомним ударом глина курілася, тисячі вогників танцювали на ній — жевріло листя і догоряв хмиз. А рівнина на півдні здавалася дуже широкою і дуже порожньою: її вже не огортали порохові гази, вона була червона під червоним небом, на ній нерухомо чорніли поодинокі коробочки — зіпсовані та понівечені танки штрафників, і по ній уже наближався до пагорбів рідкий ламаний ланцюжок дивних машин.

Вони були схожі на танки, лише замість артилерійської башти на кожній був високий решітчастий конус з тьмяним округлим предметом на верхівці. Вони йшли шпарко, м’яко перевалюючись на нерівностях грунту, і вони були не чорні, як танки нещасливих бліцтрегерів, не сіро-зелені, як армійські танки прориву, — вони були жовті, яскраво-весело-жовті, як жандармські патрульні авто… Правого флангу шеренги вже не було видно за пагорбами, і Максим устиг нарахувати лише вісім випромінювачів. В них увижалося якесь нахабство господарів становища: вони йшли у бій, проте не вважали за потрібне ні ховатися, ні маскуватися: вони зумисне виставлялися напоказ і своїм забарвленням, і своїм потворним п’ятиметровим горбом, і відсутністю звичайного озброєння. Ті, що вели ці машини і управляли ними, вважали себе, мабуть, у повній безпеці. Втім, навряд чи вони про це думали: вони просто поспішали, підстьобуючи променевими батогами залізну череду, що котилася зараз через пекло, і вони напевне нічого не знали про ці батоги, як не відали й того, що батоги ці шмагають їх самих… Максим завважив, що лівофланговий випромінювач суне у виярок, і попрямував йому назустріч, униз по схилу пагорба.
[1] [2] [3] [4]