Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (15)
[1] [2] [3] [4]Він люто навалився на двері, зі скреготінням і вищанням розчахнув їх навстіж і попростував коридором. На палубі він спитав:
— Їсти хочеш?
— Угу… — відповів Гай.
— Гаразд, — сказав Максим. — Зараз поїмо. Попливли.
Гай вибрався на берег першим, миттю зняв чобіт, роздягнувся і розклав одяг для просушування. Максим усе ще плавав, і Гай не без тривоги стежив за ним: дуже вже глибоко пірнав друг Мак і дуже вже довго залишався під водою. Не можна так, небезпечно так, як йому повітря вистачає?.. Нарешті Максим усе-таки вийшов, тарабанячи за зябра величезну могутню рибину. У рибини був ошелешений вигляд, ніяк вона второпати не могла, як же це її спіймали голими руками. Максим пожбурив її подалі від води і сказав:
— Як на мене, ця годиться. Майже неактивна. Також, мабуть, мутант. Прийми пігулки, а я її зараз приготую. її можна сирою їсти, я тебе навчу, — сасімі називається. Не їв? Давай ножа…
Гай простягнув йому ніж, і Максим спритно і швидко розібрав рибину.
Потім, коли вони наїлися сасімі — нічого не скажеш, виявилося цілком їстівно, — і вляглися голяка на гарячому піску, Максим після тривалого мовчання спитав:
— Якби ми потрапили до рук патрулів, здалися, куди б вони нас відправили?
— Як — куди? Тебе — за місцем відбування, мене — за місцем служби… А що?
— Це точно?
— Куди вже точніше… Інструкція самого генерал-коменданта. А чому ти запитуєш?
— Зараз вирушимо шукати легіонерів, — сказав Максим.
— Танк захоплювати?
— Ні. За твоєю легендою. Тебе викрали виродки, а каторжник тебе врятував.
— Здаватися? — Гай сів. — Як же так?.. І мені також? Назад під випромінювання?
Максим мовчав.
— Я ж знову телепнем стану… — безпомічно сказав Гай.
— Ні, — сказав Максим. — Тобто так, звісно… але це вже буде не так, як раніше… Ти, звісно, будеш трішки телепнем, але ж тепер ти будеш вірити в інше, в правильне… Це, звісно, також… Але все-таки краще, набагато краще…
— Але ж навіщо? — у відчаї закричав Гай. — Навіщо це тобі потрібно?
Максим провів долонею по обличчю.
— Річ у тім, Гаю, друже, — сказав він, — що почалася війна. Чи то ми напали на хонтійців, чи то вони на нас… одне слово, війна…
Гай з жахом дивився на нього. Війна… Рада… Боже, але навіщо це все? Знову все спочатку…
— Нам потрібно бути там, — вів далі Максим. — Мобілізацію вже оголошено, усіх кличуть до лав, навіть нашого брата каторжника амністують — і до лав… і нам потрібно бути разом, Гаю. Добре було б, якби я потрапив під твоє командування…
Гай майже не слухав його. Вчепившись пальцями у волосся, він розхитувався з боку на бік і повторював сам до себе: «Навіщо, будьте ви прокляті!.. Будьте ви тридцять три рази прокляті!..»
Максим трусонув його за плече.
— Зараз же візьми себе в руки! — сказав він суворо. — Не розкисай. Нам зараз битися доведеться, розкисати ніколи… — Він підвівся і знову потер обличчя. — Щоправда, з вашими проклятими баштами… Масаракш, ніякі башти їм не допоможуть… Вдягайся швидше, і ходімо. Нам слід поспішати.
— Швидше, Фанку, швидше! Я спізнююсь.
— Слухаюсь. Рада Гаал… Вона вилучена з відання пана державного прокурора і перебуває в наших руках.
— Де?
— У нас, в особняку «Кришталевий лебідь». Вважаю за свій обов’язок ще раз висловити сумнів щодо розумності цієї акції. Навряд чи така жінка допоможе нам впоратися з Маком. Таких легко забувають, і навіть якщо Мак…
— Ви гадаєте, що Розумака дурніший, ніж ви?
— Ні, але…
— Розумака знає, хто викрав жінку?
— Боюсь, що так.
— Гаразд, нехай знає… З цим, мабуть, усе. Далі що?
[1] [2] [3] [4]