Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (10)

Усе ще притискаючи ліву руку до серця, він витягнув з бювара особистий бланк і заходився швидко, проте розбірливо писати: «Державна вага. Цілком таємно. Генерал-комендантові Особливого Південного Округу. Під особисту надзвичайну відповідальність — до термінового беззастережного виконання. Негайно передати в опіку подавцеві цього засудженого каторжника Мака Сима, справа № 6983. Від моменту передачі вважати виховуваного Мака Сима пропалим безвісти, на підтвердження чого мати в архівах відповідні документи. Державний прокурор…»

Він схопив другий бланк: «Розпорядження. Цим наказую усім чинам військової, цивільної та залізничної адміністрації виявляти пред’явникові цього, спеціальному кур’єрові державної прокуратури з супровідною охороною, сприяння за категорією ЕКСТРА. Державний прокурор…»

Потім він допив склянку, налив нову і вже неквапом, обмірковуючи кожне слово, почав на третьому бланку: «Любий Мандрівче! Вийшла безглузда історія. Як щойно з’ясувалося, потрібний тобі матеріал пропав безвісти, що досить часто трапляється у південних джунглях…»

Частина четвера

КАТОРЖНИК

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Першим пострілом йому розтрощило гусеницю, і воно вперше за двадцять з гаком років залишило розбиту колію, вивертаючи уламки бетону, вдерлося в чагарі й почало неквапно розвертатися на місці, з хрускотом навалюючись широким лобом на кущі, відтручуючи од себе понівечені дерева. І коли воно показало неосяжну корму, на якій хилиталися на іржавих заклепках листи заліза, Зеф акуратно і точно, так щоб, боже борони, не зачепити котла, всадив йому фугасний набій у двигун — у м’язи, у сухожилки, у нервові сплетіння, — і воно зойкнуло залізним голосом, викинуло із зчленувань клуб розпеченого диму й зупинилося назавжди; однак щось продовжувало жити у його нечистих броньованих надрах; якісь вцілілі нерви ще посилали безглузді сигнали, ще вмикалися й відразу вимикалися аварійні системи, шипіли, плювалися піною, і воно ще кволо стріпувалося, ледь-ледь пошкрябуючи вцілілою гусеницею, і грізно й безглуздо, як черевце роздушеної оси, здіймалася та опадала над конаючим драконом облізла решітчаста труба ракетної установки. Якусь мить Зеф споглядав цю агонію, відтак повернувся і рушив до лісу, тягнучи гранатомет за ремінь. Максим и Вепр попрямували слідом, і вони вийшли на тиху галявинку, що її Зеф, напевне, запримітив ще дорогою сюди, повалилися в траву, і Зеф сказав:

— Закуримо.

Він скрутив цигарку однорукому, дав йому прикурити і закурив сам. Максим лежав, зіпершись підборіддям на руки, і крізь рідколісся спостерігав, як помирає залізний дракон — жалібно деренчить якимись останніми трибками й зі свистом випускає з пошматованих нутрощів цівки радіоактивної пари.

— Ось так і тільки так, — сказав Зеф менторським тоном. — А якщо робитимеш не так, наскубу вуха.

— Чому? — спитав Максим. — Я хотів його зупинити.

— А тому, — відповів Зеф, — що граната могла рикошетом лупонути по ракеті, і тоді нам був би гаплик.

— Я цілився в гусеницю, — сказав Максим.

— А треба цілитися в корму, — сказав Зеф. Він затягнувся димом. — І взагалі, поки ти новачок, нікуди не лізь першим. Хіба що я тебе попрошу. Втямив?

— Втямив, — відповів Максим.

Усі ці тонкощі Зефа його не цікавили. І сам Зеф його не дуже цікавив. Його цікавив Вепр. Але Вепр, як завжди, байдуже мовчав, примостивши штучну руку на обшарпаний кожух міношукача. Все було, як завжди. І все було не так, як хотілося.

Коли тиждень тому новоприбулих каторжників вишикували перед бараками, Зеф прямо підійшов до Максима і забрав його у свій сто чотирнадцятий загін саперів. Максим зрадів. Він одразу впізнав цю вогненну бородищу і квадратну опецькувату постать, і йому було приємно, що і його впізнали у цій задушливій картатій юрмі, де всім було наплювати на кожного і ніхто нікого не цікавив. Окрім того, у Максима були всі підстави вважати, що Зеф — колишній знаменитий психіатр Аллу Зеф, людина освічена та інтелігентна, не рівня напівкримінальній потолочі, якою був напханий арештантський вагон, — якимсь чином зв’язаний з підпіллям. А коли Зеф завів його до барака і вказав місце на нарах поруч з одноруким Вепром, Максим вирішив було, що доля його тут остаточно визначилася. Проте незабаром він збагнув, що помилився. Вепр не захотів розмовляти. Він вислухав квапливу, пошепки, розповідь Максима про долю групи, про висадження башти, про судовий процес, непевно, крізь позіхання, пробурмотів: «Буває ще й не таке…» — і ліг, відвернувшись. Максим відчув себе обдуреним, і в цю мить на нари виліз Зеф. «Від пуза я зараз нажерся», — повідомив він Максимові і без будь-якого переходу, нахабно, з примітивною наврипливістю заходився витягувати з нього імена і явки. Можливо, колись він і справді був знаменитим вченим, освіченою та інтелігентною людиною, можливо, і навіть напевне, він мав якесь відношення до підпілля, але зараз він справляв враження звичайнісінького годованого провокатора, який вирішив знічев’я, на сон грядущий, обробити пришелепкуватого новачка. Максим відкараскався од нього не без зусиль, а коли Зеф зненацька захропів ситим вдоволеним харчанням, ще довго лежав без сну, згадуючи, скільки разів його тут уже обдурювали люди та обставини.

Нерви його розшарпалися. Він згадав процес, вочевидь підготовлений ще до того, як група одержала наказ напасти на башту; і письмові викази якоїсь гадини, котра знала про групу все і, можливо, була навіть членом групи; і фільм, що його було знято з башти під час нападу, і свій сором, коли він упізнав на екрані себе самого, як він гатить з автомата по прожекторах… Ні, по юпітерах, що освітлювали сцену цієї страшної вистави… У щільно закупореному бараці коливалася огидна задуха, кусалися паразити, виховувані марили, а у віддаленому кутку барака при світлі саморобної свічки різалися в карти і хрипко горлали один на одного кримінальники.

А наступного дня обдурив Максима і ліс. Тут кроку не можна було ступити, не наштовхнувшись на залізо: на мертве, проіржавіле наскрізь залізо; на залізо, що зачаїлося, готове будь-якої миті вбити; на залізо, що таємно ворушилося, цілилося, рухалося, сліпо й недоладно розорюючи залишки доріг. Земля і трава відгонили іржею, на дні видолинок накопичувалися радіоактивні калюжі, птахи не співали, а хрипко зойкали, мовби у передсмертній тузі, тварин не було і не було навіть лісової тиші — то праворуч, то ліворуч бухкали й гуркотіли вибухи, у гіллі клубочився сизий гар, а пориви вітру доносили ревіння спрацьованих двигунів…

І так пішло: день — ніч, день — ніч. Вдень вони вирушали до лісу, який не був лісом, а був давнім укріпленим районом. Він був буквально нашпигований автоматичними бойовими пристроями, панцирвагенами, самохідними балістами, ракетами на гусеницях, вогнеметами, газометами, і все це не померло за двадцять з гаком років, усе продовжувало жити своїм непотрібним механічним життям, усе продовжувало цілитися, наводитися, випльовувати свинець, вогонь, смерть, і все це необхідно було задушити, висадити в повітря, вбити, щоб розчистити трасу для будівництва нових випромінюючих башт. А вночі Вепр затято мовчав, а Зеф знову і знову чіплявся до Максима з розпитуваннями і був то прямолінійний до глупоти, то хитромудрий і спритний на диво. І були грубі харчі, і дивні пісні каторжників, і когось били по обличчю легіонери, і двічі на день усі в бараках та в лісі корчилися під променевими ударами, і погойдувалися на вітрі повішені за спробу втекти… День — ніч, день — ніч… Освенцім, табір знищення. Фашизм.

— Навіщо ви хотіли його зупинити? — спитав зненацька Вепр.

Максим швиденько сів. Це було перше запитання, яке поставив перед ним однорукий.

— Я хотів подивитися, як він улаштований.

— Тікати зібралися?

Максим скосив око на Зефа і сказав:

— Та ні, не в тім річ. Усе-таки бойова машина…

— А навіщо вам бойова машина? — спитав Вепр.

Він говорив так, ніби рудого провокатора тут не було.

— Не знаю, — проказав Максим. — Над цим ще треба подумати. їх тут багато таких?

— Багато, — устряв рудий провокатор. — І машин тут багато, і дурнів тут також завжди вистачало… — Він позіхнув. — Скільки разів уже пробували. Залізуть, подлубаються-подлубаються та й покинуть. А один дурень — от як ти — той узагалі злетів у повітря.

— Нічого, я б не злетів, — холодно відказав Максим. — Ця машина не вважається складною.
[1] [2] [3] [4]